Розділ без назви (43)

Ми спускаємося пологим схилом поміж верболозами, грузнучи по кісточки в піску. Дніпро не замерз, проте хвиля на ньому тиха, готова будь-коли взятися кригою. Взимку річки течуть лінивіше.

Ширина тут невелика, але протилежного берега не видно, його застує пелена мороку. Місце цікаве тим, що, коли глянеш ліворуч, побачиш живу природу, високі дерева і небо над ними, а праворуч відкривається зовсім інший світ — громадяться похмурі індустріальні конструкції з височезними трубами, що куряться різнобарвними димами — від рудого і червонястого до чорно-сизого. То, мабуть, означає, що в місті розвинута не лише чорна, але й кольорова металургія.

— Може, це й не туман, а дим від тих труб? — висловлює припущення Юрко, легенько сіпнувши ніздрями (мабуть, уловив той солодкаво-нудний душок, до якого я давно звик і майже його не чую).

— Туман, — кажу я. — Димом, звичайно, наносить, а в повітрі таки туман.

— Колись навідаю вас у літі.

Юрко знімає окуляри і короткозоро вдивляється в покриту мороком далечінь, де губиться протилежний берег. Він, напевно, досі вірить, що рідко яка пташка долетить до середини Дніпра, тому навіть не питає, як далеко той берег.

Туман густішає, до нього домішуються сутінки близького зимового вечора.

Підсмикнувши рукав, Юрко дивиться на го­динник.

— Ми ще встигаємо випити кави, — каже він.

Дуже хотілося повести його туди, де для мене готують найкращу каву. Та я відмовився від цієї думки, і ми примандрували до одного підвальчика неподалік привокзальної площі. Тут було людно і не так затишно, як у чайній. Кава теж виявилася нікудишньою, але менше з тим.

Я запитав у Юрка, чи в нього зворотній квиток до Червонограда, чи треба їхати через Львів.

Він нахилився до мене ближче.

— Через Київ…

Я вкотре завважив у його очах те, що не змінилося за стільки років. Це була одержимість. Не знаю, чи звільняється людина від цього вогню після того, як справджує свою мету?

На прощання він видобув із наплічника якусь книжку, загорнуту в цупкий плакатний папір.

— А це вам скромний презент.

Я знав, що Юрко був затятим книголюбом, і, можливо, читання забрало в нього не менше зору, ніж вугільна пилюга на шахтах Воркути.

Хотів було розгорнути книжку, але він поклав мені на зап’ястя долоню.

— Потім, — довірливо мовив Юрко. — Потім подивитеся.