Розділ без назви (43)

— Чим?

— То значить, що нас бояться. Тому й ховають за дріт.

— Це правда. Вони нас досі бояться.

— Ви ж пам’ятаєте, чим ми завжди пишалися?

— Так, — кивнув я.

Проте Жук все одно нагадав:

— Тим, що українців там було найбільше. Там навіть наша мова була першою. І тоді хтось сказав: «Поки в московських концтаборах каратиметься бодай один наш політв’язень, це означатиме «Ще не вмерла Україна».

Він зняв окуляри, і, поки протирав хустинкою спітнілі скельця, я з цікавістю дивився в його очі. Їх, людські очі, мабуть, найменше змінює час. Так, вони старіють разом з обличчям, іноді пригасають, блякнуть, але в них завжди лишається щось первісне і незмінне. Я кажу не про колір, не про розріз, навіть не про вираз очей. Ідеться про інше.

— Є дані, що контора знов візьметься за бандерівців, — сказав він. — Захід протестує проти репресій інтелігенції. Щоб відвернути увагу від процесів над інакодумцями, кагебістам треба змішати все докупи й показати світові, що вони карають не правозахисників, а націоналістів-убивць, розумієте?

Я розумів. Старушенція Європа любила теревені про демократію та права людини, але вкривалася холодним потом, коли їй нагадували про Українську Повстанську Армію.

— Ви ж, мабуть, чули, що сталося з чотовим Черпаком? — спитав Жук. — Навіть фільм показали по телевізору.

— У мене немає телевізора.

— Черпака, який кілька літ тому вийшов на волю, заарештували. Взяли, як то в них заведено, через ­відкриті наново обставини. Чоловік заломився і на суді назвав себе та своїх хлопців головорізами, яким немає прощення. Так його, бач, намовили, пообіцявши амністію.

— І що? Помилували?

— Авжеж, — зблиснув Жук окулярами. — Розстріляли. Якщо головоріз, то яке помилування?

Теж правильно. Казав мені колись після слідства в Тернопільському УМГБ капітан Столєшніков: «Твайо счастьє, што атмєнєна расстрєльная статья». Тепер вона була поновлена. Юрко приїхав мене попередити. Не про статтю, бо про неї ми знали давно. Приїхав застерегти, що над кожним із нас нависають «наново відкриті обставини».

Але він був молодчинка, мій дорогий Жучок, і з усього робив лише оптимістичні висновки.

— То значить, що імперія конає, — сказав він. — Гап­лик їм зближається, і вони то чують псячим нутром.

Юрко притих, бо до нашого столу зближалася зігнута, як той гаплик, тітонька зі шваброю. Вона вишмарувала мокрою ганчіркою довкола нас підлогу, яка тепер пахла хлоркою, і поїхала на тій швабрі далі. Ми примовкли не тому, що остерігалися цієї старшої жінки, а через те, що мали задавнену, як хронічна нежить, звичку не говорити про такі речі при сторонніх, незалежно від того, чи то незнайомець у чорному плащі, чи глухонімий жебрак у лахмітті.

Я не схильний був применшувати силу імперії. Ще в таборах, коли ми дискутували на цю тему, казав, що вона впаде у двадцять першому сторіччі. До такого прогнозу схилялися й філософи та поети, котрі з нами сиділи.