Перехід до фази обскурації Л. Гумільов називав роковим [37, с. 418], оскільки з нього розпочинається деструктивний період розвитку етнічної спільноти, у процесі якого її члени вже не здатні, за законом необоротності еволюції, повернутися до контакту з біосферою й переходять до її хижацької експлуатації. Відбувається демографічний спад, після якого залишаються периферійні субетноси, мінімально пов'язані з головною лінією етногенезу, пасіонаріям-жер-
твувальникам місця не залишається. Впродовж цього часу людей вже не цікавлять ні ландшафт, ні культура. Недарма цю фазу автор теорії етногенезу визначив як цивілізаційну або як "присмерк" етносу. В цій фазі спостерігається скорочення активного елемента при повному задоволенні життям емоційно пасивного та працелюбного населення. З часом поступово починає зростати частка людей нетворчих, непрацьовитих, емоційно й розумово неповноцінних, які задовольняються тим, що є. Такі "життєлюби" починають розмножуватися без обмеження й встановлюють свій імператив: "будь таким, як ми", за яким ціняться не здібності, освіченість, принциповість, безкорисливість, а їх відсутність.
Під час меморіальної фази окремі представники етносу зберігають культурну традицію у формі пам'яті про минуле, але вони перебувають у стані самозадоволення і не здатні до динамічних змін за своїм віком та психічно-емоційними характеристиками..
З переходом до гомеостазу етнос перетворюється на релікт, втрачає імперативи, ізолюється або:
• 1) чекає, поки його не знищать сусіди (елімінація);
• 2) включається в інший суперетнос під час зміни фаз (інкорпорація);
• 3) розсипається (дисперсія) [34, с. 15].
Забуття етносу, його смерть як розпад системної цілісності є логічним завершенням етногенезу у фазі гомеостазу, оскільки, як зазначав ще Ф. Енгельс, "...заперечення життя – по суті міститься у самому житті..." [137, с. 610].
Як життя людини, так само і етногенетичний процес може бути обірваний у будь-який час. Але найбільш уразливими періодами для етносу є початковий, коли він ще не набрав силу, та завершальний, коли ця сила вже розтрачена.
Існують різні причини смерті етносу – ендогенні (внутрішні) та екзогенні (зовнішні, як наслідок міжетнічних контактів). Перший діагноз пов'язаний з втратою етносом творчих сил і переходом його у пережитковий (персистентний) стан, який зупиняє життя. Екзогенний вплив може мати різну природу: дія чужої світоглядної системи; підкорення більш міцним сусіднім етносом або вторгнення у екологічну нішу іншого етносу, який приводить до співіснування двох несумісних етнічних спільнот, внаслідок чого утворюються химери (таким прикладом в зоології є поява глистів в організмі тварини) та антисистеми. Прикладом останніх було радянське суспільство, у якому пріоритет належав не етнічним інтересам, традиціям, стереотипам поведінки, а комуністичній ідеології. В тих умовах комуністи, за словами Л. Троцького, "кочівники революції", були носіями антисистеми. Недарма Л. Мехліс заперечував своїм опонентам, що він не єврей, а комуніст.
Дискретний характер етногенезу знаходить свій прояв і у тому, що нові етнічні системи виникають не тільки після передчасної смерті етносу Чи повного завершення циклу його розвитку, але іноді через значний проміжок часу після цього. Ось чому, вважав Л. Гумільов, поділ етнічного процесу на три стадії – сходження, розквіту і занепаду – не дає відповіді на просте питання: сходження чи занепад чого? Рівень життя коливається незалежно від цих стадій, розквіт культури не співпадає з сприятливою економічною або політичною кон'юнктурою. І насамкінець, важко провести межу між соціальним та біологічним в окремій людині, суспільному колективі. Анатомія, фізіологія, рефлексологія, генетичний код – все це не соціально, а біологічно, біохімічно і навіть біофізично. І навпаки, характер розвитку виробничих відносин, політичні інтереси та естетичні ідеали є наслідком суспільного розвитку. Тому у пошуку факторів, що породжують та руйнують етнічні системи, зробив висновок Л. Гумільов, необхідно пам'ятати, що діють вони на тлі:
• 1) географічного середовища;
• 2) еволюційних процесів суспільного розвитку;
• 3) історичних перипетій;
• 4) зростання та занепаду культури.
Звісно, що при вивченні будь-якого з перелічених феноменів у число фонових потрапляє етногенез, а ключем до вирішення поставлених проблем є науковий синтез [37, с. 244, 245].
У такому контексті етнічна історія постає одночасно як історія окремих етнічних спільнот, з яких складаються суспільства (цивілізації), як історія ландшафтів та історія культури. Саме в цьому й полягає значення теорії етногенезу Л. Гумільова для розуміння цивілізаційного розвитку людства.
Висновки до частини II
Аналіз теорій цивілізації М. Данилевського, О. Шпенглера, К Ясперса, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна, основоположників євразійства та Л. Гумільова відчить про спільність їх думок (за винятком О. Шпенглера) щодо єдності історичного процесу. З огляду на специфіку наукового методу дослідження, культурні традиції, носіями яких виступали зазначені теоретики цивілізацій, кожний з них зробив власний внесок у розвиток теоретичної спадщини.
М. Данилевський одним з перших своєю теорією культурно-історичних типів довів, що історичний процес є полілінійним та соціокультурно визначеним. Історія у його уявленні постає як змінюючі один одного певні локалізовані у просторі та часі культурні світи. Відкидаючи ідею про домінуючу роль західноєвропейського культурно-історичного типу, він одночасно засвідчив свою прихильність до панславізму.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації» автора Павлов О.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Етнологічна теорія Л. Гумільова та цивілізаційний розвиток людства“ на сторінці 2. Приємного читання.
