Євразійський рух виник у середовищі російської інтелігенції, що емігрувала в Європу після Жовтневої революції 1917 р. та громадянської війни. Її метою було усвідомлення подій, що відбулися у той час у Росії та створення нового вчення про російську державу та місце в ній євразійців. Найбільш стисла формула євразійства дана М. Трубецьким: "Національним субстратом тієї держави, яка до цього називалася Російською імперією, а зараз називається СРСР, може бути тільки уся сукупність народів, що населяють цю державу, які розглядаються як особлива багатонародна нація й у якості такої наділена особливим націоналізмом. Цю націю ми називаємо євразійською, її територію – Євразією, її націоналізм – євразійством [36, с. 8–9]. Час, що пройшов з тих пір, перевершив плани та сподівання основоположників цього руху щодо його масштабу та значення, які вийшли далеко за межі Росії.
Світогляд та світосприйняття євразійців зазнали певних змін у процесі вироблення нової ідеології та теоретичних поглядів, за допомогою яких пояснювалася російська історія та докорінні перетворення її життєвого устрою після революції. Вони дали нове географічне та історичне розуміння російського світу як євразійського. Власне назва руху, яка має географічне походження, веде свій початок від серединного між Європою та Азією материка – Євразії. Коріння євразійства, за висловленням самих учасників руху, сягають першої третини XVI ст., до "Послання старця Філофея", пізніше отримали своє продовження у працях слов'янофілів, й особливо у творах М. Данилевського та К. Леонтьева [88, с. 731-734].
Приводом для зацікавлення євразійцями природою російської держави були думки багатьох їх європейських сучасників про сутність революційних подій у Росії, в яких вони бачили прояв відсталості, "азіатчини". Саме тому перед ними постало завдання розібратися у тому, наскільки Росія є європейською державою і яким чином те, що в ній відбулося, було зумовлено усією її попередньою історією.
З самого початку своєї діяльності євразійці підійшли до визначення географічного змісту назви держави, поставивши під сумнів поділ Росії на "європейську" та "азійську", довівши, що між ними не існує "природних кордонів", а є тільки одна Росія – "євразійська", або Росія-Євразія. Цей географічний світ складається з біломоро-кавказької, західносибірської та туркестанської рівнин, які разом з Уральськими горами і так званим Арало-Іртиським вододілом, що відділяють їх одна від одної, а також з оточуючими їх зі сходу, південного сходу та півдня горами російського Далекого Сходу, Східного Сибіру, Середньої Азії, Персії, Кавказу, Малої Азії, утворюють особливий світ, єдиний у собі та географічно відмінний як від країн, що лежать на захід, так і від країн, що лежать на південний схід та південь від нього. Якщо перші іменуються Європою, другі – Азією, то серединний світ має бути визначений як Євразія – континентальна рівнинна частина Європи та Азії [43, с. 1].
Основну частину євразійського простору займає Росія, яка має не тільки географічну, а й економіко-господарську, етнічну, політичну, правову та культурно-історичну характеристики. Саме обгрунтування феномену останньої посідає значне місце у теорії євразійців. Визначаючи російську культуру як євразійську, євразійці ввійшли у історію як засновники російської культурної самобутності, яка є синтезом кількох культурних традицій, котрі, змінюючи одна одну, відігравали в ній на тих чи інших етапах історичного розвитку домінуючу роль. В Х-ХІІ ст. найбільш значним на Росію був вплив візантійської культури. У ХІІІ–XVст. велику роль в становленні російської державності відігравав приклад держави Чингізхана й його спадкоємців та побутовий устрій народів степового Сходу. З кінця XVI ст. у життєустрій Росії стали проникати елементи європейської культури. На відміну від своїх попередників – слов'янофілів, євразійці не визначали своєрідність Росії виключно приналежністю до слов'янського світу. Вони звертали увагу на джерело цієї своєрідності – поєднання у російській культурі європейських та азіато- азійських елементів.
Разом з тим, євразійці не обмежували своє вчення визначенням культурно-історичної своєрідності Росії. Це усвідомлення вони використовували для обґрунтування загальної концепції культури, основу якої складають принципи поліцентричності та багатолінійності всесвітньо-історичного процесу, на підставі яких заперечується європоцентризм як принцип світосприйняття. Виокремлення дихотомії між Заходом та Сходом є відмінною рисою євразійства, яка сягає фундаментальної праці М. Трубецького "Європа та людство", де "Європа" = "Захід", протистоїть іншому людству як агресивна, з претензією на унікальність та повноту моральної та фізичної влади аномалія. В цю формулу суттєву поправку вніс П. Савицький, який у своїй рецензії на названу працю М. Трубецького запропонував замінити термін "людство" поняттям "Росія", яке розумілося ним не як нація-держава, а як континентально-культурна потенція та як "Не- Європа".
Світогляд євразійців заперечував існування універсального "прогресу", що підтверджується їх культурно-історичною концепцією. Так, з їх точки зору, Європа досягла науково-технічної досконалості ідеологічним й ще більшою мірою релігійним зубожінням.
В європейській історії протягом багатьох століть морально-релігійні початки підкорювалися економічним. Ще більше це зауваження стосувалося історичного матеріалізму, який ідеологічно був пов'язаний з атеїзмом: державна влада в руках атеїстів стала знаряддям атеїстичної проповіді. Комуністичний шабаш настав у Росії, на переконання євразійців, після завершення більш ніж двохсотлітнього періоду "європеїзації". Із досвіду комуністичної революції, на погляд євразійців, витікала така істина: повноцінний соціум може бути заснований тільки на нерозривному зв'язку людини з Богом, релігією, безрелігійна державність має бути відкинута. Роблячи висновки з комуністичного досвіду, вони вважали, що для зречення від "войовничого економізму" особистої віри не достатньо, всевіруюча особистість мала бути соборною. Вони були переконані, що Православна Церква веде до просвітлення, вона є здійснення вищої свободи, її початок – згода на противагу початку влади, пануючому у Римській Церкві.
Євразійство було не тільки системою історіософських чи інших теоретичних вчень, воно намагалося поєднати думку з дією, а тому поряд із системою теоретичних поглядів стверджувало й певну методологію дії. Основна проблема, яка у цьому відношенні стояла перед євразійцями, – це проблема узгодження релігійного ставлення до життя і світу з емпірично обгрунтованою практичністю. У практичних рішеннях життєві вимоги – поза всякої упередженості – були для євразійців керівною основою. Оскільки представникам цього руху було органічно притаманним історичне сприйняття, невід'ємною частиною їх світогляду виступало почуття продовження історичної традиції, ставлення "по суті". Правоту цього можна підтвердити на прикладі ставлення євразійців до федералізму як об'єднуючого принципу СРСР. Підтримуючи ідею державності як такої, вони критично ставилися до підміни державного субстрату класовим, до примату останнього над національно-культурним фактором, що й привело до розпаду радянської федерації.
Отже, євразійство представляло собою синтез наукової і політичної думки та високої релігійності із своїм специфічним світоглядом й світосприйняттям, чого власне вимагав предмет їх інтересу – євразійський світ як складова частина всесвіту.
Основні положення теорії євразійців
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації» автора Павлов О.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Світогляд та світосприйняття євразійців“ на сторінці 1. Приємного читання.
