Класифікація світової історії та народів за "осьовим часом"

Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації

Підкреслюючи універсальний характер "осьового часу", К. Ясперс визначив його як фермент, що зв'язує людство в рамках єдиної світової історії. "Те, що ми називаємо історією... було лише миттю, проміжком у які-небудь п'ять тисячоліть між заселенням земної кулі... й тим, що ми тепер розглядаємо як справжній початок світової історії" [142, с. 52]. Історія, продовжував німецький філософ, виникає лише там, де є спадкоємність традицій, осмислення свого коріння і подій, що відбуваються. Це завжди ясне для людини минуле, сфера застосування цього минулого, усвідомлення свого походження. Таке розуміння феномена історичності подібно погляду на історію X. Ортеги-і-Гассета, який визначав її як систему людських досвідів, що утворюють унікальний і незламний ланцюг [81, с. 98]. Але К. Ясперс пішов далі, підкреслюючи, що історія означає рух, зміну сутності, початки нового, що знаходять свій прояв у творіннях, уявленнях, думках людини [142, с. 56, 77]. Таким чином, головним персонажем історії, її суб'єктно-об'єктною субстанцією виступає людина, яка змінюється у часі, змінюючи й історію. Ця наша ремарка співзвучна тезі К. Ясперса проте, що історія вершиться між витоками та ціллю, які є взаємопов'язаними: витоки у "свідомості людини", ціль – у "вічному царстві душ", що підтверджується схемою світової історії (рис. 2.1) [142, с. 55].

К. Ясперс визнавав, що спроба структурувати історію, поділити її на ряд періодів веде до спрощення. Щоб якимось чином нівелювати таке спрощення, він двічі звертався до класифікації світової історії, використовуючи для цього різні підвалини: за ключовими моментами історії та за ступенем перетворювання людини.

Загальні витоки людства, за К. Ясперсом

Рис. 2.1. Загальні витоки людства, за К. Ясперсом

За першим варіантом структурування історії – за ключовим моментом, німецький філософ виокремив "осьовий час", виникнення давніх цивілізацій та науково-технічний переворот (з кінця XVIII ст.). Щодо кількості цих ключових моментів зазначимо, що кінець XX – початок XXI ст. дав підстави доповнити цей рад четвертим ключовим моментом, що пов'язаний з епохою інформаційного суспільства, у якому, за виразом Е. Тоффлера, топливом прогресу виступають знання [109, с. 26]. Це явище можна поставити у один рад з ясперовським третім ключовим моментом. Тим самим ми хотіли не стільки заперечити К. Ясперсу щодо нерівноцінності запропонованих для структуризації світової історії її ключових моментів, скільки вказати на помилку перспективи, якої неможливо уникнути жодному досліднику, що перебуває у своїй системі координат, передусім часових. Недарма сам філософ визнав, що для нього залишається загадкою питання про причини феномену "осьового часу". Деякою мірою це стосується й історії давніх цивілізацій. Ближче до нього є епоха науково-технічного перевороту.

Отже, у цьому сенсі є цілком зрозумілим, чому саме "осьова епоха" приймається К. Ясперсом за відправну точку та мірило масштабу історичних перетворень до і після зазначеного часу. Структура світової історії за її ключовими моментами складається з чотирьох гетерогенних періодів.

Перший період – прометеєва епоха або передісторія. Вона у своїй основі залишається для нас тайною, хоча саме тоді мало відбутися те, що найбільш важливо для нас, оскільки дає уявлення про сутність людського буття.

До передісторії відносяться два моменти – біологічний розвиток людини та історичний розвиток, які слід розділяти як реальність, хоча у людській природі ці риси нерозривно пов'язані. Однак яким чином вони взаємодіяли між собою, для нас це теж залишається загадковим. Прийнято вважати, що за біологічними властивостями людина відрізняється від тварини, а саме: прямоходженням, більшою вагою мозку, формою черепа, високим лобом, розвиненою рукою, гладкою шкірою та здатністю сміятися і плакати.

Щодо історичних даних, то ми нічого не знаємо ні про процес духовного становлення, ні про творчі моменти історії. Нам відомі лише результати: поява мови; використання вогню; виникнення знарядь праці; утворення груп та спільнот; застосування табу як засобу формуючого людину насильства над самою собою; життєформуюча роль міфів.

Другий період – це час великих культур давнини (від 5000 р. до 3000 р. до н. е.): шумеро-вавилонської, єгипетської, егейського світу, долини Інду та Китаю. З ними К. Ясперс зіставляв культури Мексики та Перу, що виникли у І тис. н. е. Єгипетська та вавилонська високі культури у своїй стадії зрілості стали відомі грекам та іудеям, а від них перейшли до західної культури.

Початок історії культур давнини німецький філософ пов'язував з наступними подіями: організацією іригаційної системи та її регулюванням; відкриттям писемності; виникненням народів, що усвідомили свою єдність, мали спільні мову, культуру, міфи; утворенням світових імперій [142, с. 71].

У цей період спільними були висока організація життя та розвинута техніка; магічний характер релігії без будь-якого філософського висвітлення, без жадоби спасіння; своєрідна статичність у духовній культурі. Тобто простежувався певний історичний паралелізм у розвитку давніх культур. Але в цьому випадку, на відміну від "осьової епохи", мова йшла лише про схожість культурно-господарських типів, а не духовних рухів. З цієї причини К. Ясперс визначив дані культури як світ, що складав проміжну ланку між ледь досяжною нашим очам передісторією та "осьовою епохою". Таким чином, давній світ став основою "осьового часу", але знайшов свою погибель в ньому й за нього.

Третій період – "осьовий час", який знаменував собою зникнення великих культур давнини. Він розчинив їх, увібрав у себе, незалежно від того, чи був їх носієм новий народ давньої культури чи інші народи. Останні продовжували існувати лише в тих елементах, котрі увійшли в "осьовий час". Спочатку ця велика епоха була обмежена у просторовому відношенні (прорив здійснено завдяки грецьким мистецтву та філософії, китайській, іранській, індійській філософії та релігії іудеїв), але історично вона стала всеохоплюючою та основоположною у духовному сенсі. Тим, що сталося тоді, людство живе до сьогодення.

Четвертий період – науково-технічна епоха, що розпочала свою ходу на Заході, у Європі, де наприкінці середньовіччя виникла сучасна наука, а за нею з кінця XVIII ст. наступила доба техніки. Це перше, на погляд К. Ясперса, після "осьового часу", дійсно нове явище духовного і матеріального характеру. Внаслідок відкриття Америки європейська культура поширилася на цей континент. Під впливом нових науково-технічних ідей опинилася й Росія, яка в свою чергу опанувала усю північ Азіатського материка. Завдяки розвитку науки та техніки різні регіони світу перетворилися на єдину сферу спілкування та співробітництва. Цей глобальний простір, на переконання К. Ясперса, потребував політичного об'єднання, який має бути здійсненим будь-яким шляхом – політичним, насильницьким чи за домовленістю [142, с. 52].

Інша підвалина структурування світової історії (за ступенем перетворювання людини) базується на припущенні, що людина за весь історичний час чотири рази як би виходила від своєї основи. Спочатку від передісторії, коли представник тваринного світу став людиною. У другому випадку – від виникнення великих культур давнини. У третьому – від "осьового часу", коли повністю сформувалася дійсна людина в її духовній відкритості світу. У четвертому – від науково-технічної доби, чий перетворюючий вплив ми відчуваємо на собі [142, с. 53].

Недолік обох підвалин структурування світової історії К. Ясперс убачав у тому, що порівнянню підлягали різні за своєю суттю періоди.

На наш погляд, справа не стільки у цьому, скільки у тому, наскільки достовірними й переконливими є результати аналітичної процедури. Особливо уразливою виглядає остання з них. По-перше, залишилося без відповіді питання: які метаморфози зазнала людина від впливу великих культур давнини. По-друге, як розуміти вислів: у прометееву епоху особа тільки стає людиною, а за "осьового часу" – повністю формується дійсна людина. В цьому випадку виникає аналогія із заідеологізованим трактуванням терміну "соціалізм" як першої фази комуністичної формації: у 1967 р. було зроблено висновок, що в СРСР побудовано "розвинений соціалізм" (тези ЦК КПРС "До 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції"), а у 1983 р. Генеральний секретар ЦК КПРС Ю. Андропов у статті, надрукованій у журналі "Комуніст", проінформував радянське суспільство, що СРСР став на шлях удосконалення "розвиненого соціалізму". Теоретично – це шлях неосяжний й недосяжний, а що сталося на практиці – ми вже встигли забути.

Продовжити розмову на цю тему у нас є привід у зв'язку з пропозицією К. Ясперса подивитися на світову історію через виокремлення у ній як би двох дихань. Перше йде від прометеєвої епохи "крізь великі культури давнини до "осьового часу" з усіма його наслідками". Друге – від доби науки та техніки й за аналогією з попереднім феноменом – до другого "осьового часу", до дійсного становлення людини [142, с. 53]. Тут не можна не помітити, що автор знову повертається до людини як до системоформуючого елемента історії, в результаті чого ми маємо справу з трьома різними висловами, в яких по-різному розставлені акценти: представник біологічного виду "стає людиною" (прометеєва епоха); "формується дійсна людина" ("осьовий час"); відбувається "дійсне становлення людини" (у невизначеному за часом майбутньому). Відтак маємо три різні концепти – "людина", "формується", "дійсне".

Тепер більш докладно розглянемо запропоновану схему світової історії німецького філософа:

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації» автора Павлов О.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Класифікація світової історії та народів за "осьовим часом"“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Вступ

  • Цивіліографія – наука про цивілізації

  • Частина I. Взаємопов'язаність глобалізації та цивілізаційного розвитку людства

  • Структура та класифікація цивілізацій

  • Періодизація цивілізаційного розвитку та характеристика постіндустріальної цивілізації

  • Глава 2. Постіндустріальна глобалізація та її вплив на цивілізаційний розвиток людства

  • Характеристика сучасного етапу глобалізації

  • Цивілізаційна природа глобалізації

  • Частина II. Історичний процес у світлі теорій цивілізації

  • Основні положення теорії культурно-історичних типів М. Данилевського

  • Спадкоємність у розвитку культурно-історичних типів та їх різноманітність

  • Розряди культурної діяльності та закони руху культурно-історичних типів

  • Слов'янство як специфічний культурно-історичний тип та його соціально-політична місія

  • Оцінка та розвиток теорії культурно-історичних типів М. Данилевського науковими колами російського суспільства другої половини XIX ст.

  • Значення ідейно-теоретичної спадщини М. Данилевського для сучасної науки та практики

  • Глава 4. Західноєвропейські теорії цивілізації першої половини XX ст.

  • Цивілізація – занепадаюча фаза розвитку культури

  • Внесок О. Шпенглера у розвиток теорій цивілізації

  • Концепція "Осьового часу" К. Ясперса як методологія дослідження історичного процесу

  • Класифікація світової історії та народів за "осьовим часом"
  • Глава 5. Теорія цивілізації А. ДЖ. Тойнбі

  • Поле історичного дослідження А. Дж. Тойнбі та його масштаб

  • Витоки та еволюція теорії цивілізації А. Дж. Тойнбі

  • А. ДЖ. Тойнбі про генезис, Розвиток та взаємодію цивілізацій

  • Світова держава, Вселенська церква та "героїчна доба"

  • Класифікація цивілізацій та контакти між ними у просторі та часі

  • Значення теорії цивілізації А. ДЖ. Тойнбі для розуміння тенденцій історичного розвитку

  • Глава 6. Теорія соціокультурної динаміки П. Сорокіна

  • Погляд на історію людства з позиції соціологічного підходу

  • Соціокультурне явище як результат взаємодії соціальних суб'єктів

  • Ціннісний вимір культури

  • Соціокультурна динаміка та цивілізаційний розвиток людства

  • Концепція конвергенції П. Сорокіна та її значення для розуміння тенденцій цивілізаційного розвитку

  • Глава 7. Погляди на цивілізаційний розвиток людства основоположників євразійства та Л. Гумільова

  • Світогляд та світосприйняття євразійців

  • Основні положення теорії євразійців

  • Етнологічний вимір історичного розвитку

  • Етнологічна теорія Л. Гумільова та цивілізаційний розвиток людства

  • Частина III. Майбутнє людства в уявленнях сучасних цивіліографів

  • Ідея "хвильового" історичного розвитку Е. Тоффлера

  • Оцінка цивілізаційного розвитку людства крізь призму світсистемного підходу

  • Сутність та напрями світсистемної теорії

  • Глава 9. Прогнозування розвитку цивілізацій представниками західної школи конфліктології

  • Геополітичний вимір цивілізаційної взаємодії в уявленні З. Бжезінського

  • Підвалини конфліктогенного прогнозу міжцивілізаційної взаємодії С. Гантінгтона

  • Глава 10. Висвітлення тенденцій розвитку цивілізацій російськими та вітчизняними цивіліографами

  • Контури взаємодії цивілізацій у глобалізованому світі

  • Модель майбутнього цивілізаційного розвитку людства

  • Глава 11. Багатовимірна модель сучасного світового співтовариства в контексті системного світосприйняття

  • Характеристика типів моделі сучасного світового співтовариства

  • Образи майбутнього типів моделі сучасного світового співтовариства

  • Післямова

  • Словник основних термінів