Основні положення теорії євразійців

Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації

Становлення усіх основоположників євразійського руху як вчених, за винятком М. Алексеева, який був дещо старшим за віком, ніж інші, нерозривно пов'язано з розвитком основних положень теорії євразійства. Участь кожного з них у цьому процесі в значній мірі визначалася їх базовою освітою. З огляду на це не випадково, що М. Трубецькой, як лінгвіст, спеціалізувався на структурно-функціональних особливостях культури, "російському національному питанні" й ідеології руху, П. Савицький – на геополітиці та географічній складовій теорії євразійства, М. Алексєєв – на правових аспектах євразійської держави, а Г. Вернадський – на історії Євразії. З урахуванням цього, ми ставимо за мету проаналізувати не тільки теоретичну спадщину кожного з них, а також зосередити увагу на ключових моментах євразійської теорії як цілісного наукового феномену.

Оскільки з точки зору ідейної та організаційної основи руху було закладено працею М. Трубецького "Європа та людство" доречно розпочати висвітлення питання про основоположні ідеї євразійства саме з неї. Цікаво, що сам автор називав свою роботу брошурою, хоча й зазначав, що думки, викладені в ній, склалися у його свідомості ще десять років тому. Віддаючи належне скромності М. Трубецького, зазначимо, що "Європа та людство" може вважатися брошурою скоріш за все не за своїм жанром, а за призначенням, про що свідчить й її пропагандистська спрямованість. Автор передусім переймався не стільки питанням обґрунтування основних ідей книги, скільки доведенням їх до свідомості читача. Усі ці моменти не залишилися поза увагою П. Савицького при рецензуванні названої праці.

Відправним моментом та стрижньовим положенням праці М. Трубецького "Європа та людство" є теза про шовінізм та космополітизм як про два різних аспекти одного й того ж явища, а саме європейського націоналізму, який несе загрозу людству. У європейців немає жодного сумніву у тому, що створена ними культура є найдосконалішою та прогресивнішою, а тому кожна цивілізована людина належить саме до цієї культури, а той, хто не є її носієм, повинен прилучитися до неї. Таким чином, будь-який народ, що не поділяє цінності європейської культури, – нецивілізований народ. За такою логікою, вважав М. Трубецькой, можна поставити знак рівності між цивілізацією та європейською культурою. Але в цьому сенсі прилучитися до культури Європи означало принести в жертву власні національні особливості [ПО].

Не заперечуючи самого факту існування європейської культури, автор виступав проти її ототожнення з культурою людства, підкреслюючи, що вона є продуктом лише певної людської спільності. Невизнання цієї істини означало ні що інше, як стати на позиції європоцентризму, що рівнозначно егоцентризму (етноцентризму). Прийняття чужої культури означає втрату рідної віри, мови, культури, знищення національного обличчя, чого не може дозволити собі жоден нормальний народ, що має власну державу. Виявляючи стурбованість з приводу поширення європейського космополітизму серед не германо-романських народів, у тому числі й серед слов'ян, М. Трубецькой своїй праці довів, що культура Європи не є досконалішою, ніж інші, що цілковите прилучення до неї інших народів є для них не благом, а скоріш за все приведе до асиміляції, а тому загальна європеїзація має негативні наслідки д ля іншої частини людства.

Серед авторських полемічних міркувань виокремимо ті, що мають важливе значення для розуміння цивілізаційного розвитку людства. Передусім це системне, багатомірне, нелінійне уявлення про еволюцію людства як фрагментарно розгорнутої культури різних народів, що розрізняються між собою як різні етапи загального шляху світового прогресу [ПО]. В цьому сенсі визнання того, що "дикуни" не здатні сприйняти початки європейської цивілізації, є ознакою того, що європейці так само не спроможні зрозуміти культуру дикунів. Уся справа у тому, що розвиток одних та інших спрямований у різні боки, що випливає з психології та життєвих укладів, які різняться між собою. Тобто кожний з них може побачити, зрозуміти в іншому лише те, що є спільним між ними. Але за історичним досвідом та традицією у європейців при порівнянні різних культур спрацьовує завжди одне правило: що схоже на них – найкраще й найдосконаліше.

Цікавим є спостереження М. Трубецького щодо механізмів вироблення та передачі культурних цінностей будь-якого народу. До них він відносив традицію та спадковість (значно пізніше А. Дж. Тойнбі цю людську властивість визначив терміном "мімезис"). За наявності традиції та спадковості повне прилучення цілого народу до культури, створеної іншим народом, – справа неможлива. Такою є теорія, а на практиці непоодинокими є випадки європеїзації, внаслідок чого відбувається втрата національної єдності, розчленування національного тіла європеїзованого народу. Причому європеїзація йде згори донизу, тобто охоплює спочатку аристократію, міське населення, а потім поступово поширюється на інші частини народу. Цей процес засвоєння чужої культури та одночасно презирства власної культури відбувається протягом кількох поколінь. Така культурна еволюція протікає у формі історичних стрибків, порушуючи й без того слабку внутрішню єдність європеїзованого народу. Не випадково, що вершиною європеїзації М. Трубецькой вважав соціалізм, який нівелював усі національності земної кулі і підкорив їх усіх одноманітній культурі та одному загальному життєвому устрою.

Як приклад негативних наслідків європеїзації М. Трубецькой наводив досвід Росії, починаючи з Петра Великого, який спочатку хотів запозичити у "німців" лише їх військову та мореплавну техніку, але з часом так захопився цим процесом, що перейняв багато зайвого. Ще далі на цьому шляху пішли його послідовники, що привело у XVIII ст. до поверхового мавпування з Європи, а наступний час пройшов у намаганні здійснити повну європеїзацію російського життя. Таку ж саму тенденцію автор "Європи та людства" спостерігав по інший бік світу – у Японії. Інакше кажучи, він передбачив актуальну проблему сьогодення щодо можливості здійснення модернізації без вестернізації. Приклад Японії засвідчив, що це є цілком можливим.

Наприкінці своєї праці М. Трубецькой не залишив поза увагою головне питання – як боротися з європеїзацією? Відповідь одна – інтелігенція європеїзованих народів повинна зірвати зі своїх очей пов'язку, накладену на них романогерманцями й довести це самовизнання-оману до всього народу. Це завдання було найактуальнішим для Росії, певна частина історії якої пройшла під значним європейським впливом.

Обраний М. Трубецьким метод критичного ставлення до ідеалізації цінностей європейської культури від зворотного – детального аналізу негативних наслідків європеїзації, знайшов науковий відгук у рецензії на книгу "Європа та людство" П. Савицького, який до цього не був знайомий з її автором. Він не просто запропонував конкретизувати поняття "людство", а, спираючись на геополітичний підхід, ототожнив цю другу половину дихотомії з Росією. Концепція Росії-Євразії П. Савицького була викладена у його книзі "Континент Євразія", провідною ідеєю якої була ідентифікація Росії з континентом у собі, "рівноправним" Європі. У ній Росія розглядалася, як культура-особистість, одним обличчям повернута до Європи, а іншим – до Сходу. З точки зору етнології, народності Росії складають, за П. Савицьким, деякий ряд, у середині якого знаходяться великороси. Цей особливий етнічний тип на периферії зближується як з азіатським, так і з європейським й, зокрема, більш усього зі слов'янським, але він відмінний від них більше, ніж останні різняться між собою [93, с. 39]. В цьому контексті культура Росії не є ні культурою європейською, ні однією з азіатських, ні їх сумою. Вона – зовсім особлива, специфічна культура, що має не меншу самоцінність та історичне значення, ніж європейська чи азіатська. Ця культура є євразійською.

У розумінні П. Савицького Східна Європа – це частина Євразії, а остання не тотожна Азії. Євразія, Європа та Азія – суть саме "географічні світи", простори, що мають певну географічну характеристику. Вони відрізняються від поняття "частини світу". Підкреслюючи тісний зв'язок соціально-історичного середовища з територією, П. Савицький визначав Росію-Євразію як "місцерозвиток", "єдине ціле", "географічний індивідуум" й одночасно географічний, етнічний, господарський та історичний "ландшафт". Так, на його думку, за своїм місцерозвитком український народ є найбільш степовим, тобто більш "позаєвропейським", ніж великороси, що підтверджується й расовим коефіцієнтом. Він вдався до співставлення поняття "місцерозвитку" з поняттям "культурно-історичних типів" М. Данилевського: кожному із перелічених культурно-історичних типів відповідає своє місцерозвитку. Це дало йому підстави продовжити ряд культурно-історичних типів М. Данилевського євразійським типом.

Поняття "культура" у П. Савицького нерозривно пов'язано з поняттям "культурні цінності": кожна культура виробляє свою специфічну систему цінностей, яка є суб'єктивною, а не об'єктивною. З огляду на це, не може бути загального мірила, за допомогою котрого можна було б визнати культурні цінності одного народу більш досконалішими, ніж культурні цінності, створені іншим народом [93, с. 141]. Творцем культурних цінностей, на погляд П. Савицького, виступає інтелігенція, самопізнання та духовний досвід якої має сприяти народженню "ідеї-правительниці", що передує правителям та установам.

Цінним є і спостереження євразійського геополітика щодо здатності тієї чи іншої культури вижити та набути історичного значення. Це визначається рівнем її супротиву духовній чи військово-політичній експансії іншої конкуруючої культури, який забезпечується правлячим прошарком чи організованою меншістю. Таку ж саму місію А. Дж. Тойнбі покладав на творчу меншість.

Певне місце у концепції П. Савицького посідав й народ, який не мав "бути, як інші", він винен бути самим собою, що означало намагання пізнати себе самого [93, с. 102]. Тобто народ мав бути особистістю, єдиним та неповторним.

Культурний аспект євразійської концепції П. Савицький визначив за такими її особливими обставинами: визнанням того, що починаючи з XV ст. Росія була не національною, а багатонаціональною державою; зв'язки з Азією для російської історії не менш суттєві, ніж з Європою.

П. Савицький розумів Росію, як "собор народів", а це означало, що політичне об'єднання цієї значної території було результатом зусиль не одного лише російського народу, а всіх євразійських народів, що мало знайти свій вираз не тільки у культурній сфері, а й у формах державного устрою.

Ідея "місцерозвитку" П. Савицького надихнула Г. Вернадського до написання праць з історії Євразії, головною серед яких була "Накреслення російської історії". В ній він довів невипадковість зв'язку народу з державою, що ним утворюється, та з простором, його місцерозвитком. Освоєння народом території, її масштаби та природно- географічні умови останньої залежали, на переконання Г. Вернадського, від сили тиску на неї народу та від сили того супротиву, який цей тиск зустрічав. Тим самим російський вчений значно випередив у часі А. Дж. Тойнбі з його ідеями природного середовища та виклику нових земель. Значну увагу ролі природного фактору у суспільному розвитку приділяв ще В. Ключевський, який відзначав, що російський народ зайняв своє місце в історії завдяки тому, що здійснюваний ним історичний тиск на природне середовище виявився достатнім для його засвоєння.

На підставі цього автор "Накреслення російської історії" констатував, що необхідно брати до уваги не тільки внутрішній розвиток самої російської народності, але також і зовнішнє історичне середовище (географічне, етнічне, господарське тощо), де відбувається її розвиток. На суттєві відмінності сприйняття простору росіянами та представниками західної культури звернув увагу й німецький філософ В. Шубарт: первісний страх європейця та первісна довіра росіянина мають своїм першоджерелом переживання ландшафту – саме в ньому кореняться їх культури. Первісна довіра є переважаючим життєвим відчуттям кочівника [136, с. 89]. Тут не можна не врахувати й зауваження М. Бердяева щодо легкості засвоєння російським народом величезного простору та труднощів в організації цього простору у визначну в світі державу, а також у підтриманні й охороні порядку в ній [9, с. 65J.

Г. Вернадський виокремлював чотири географічні ландшафтно-географічних зони Євразії – безлісу тундру; лісну зону; степову зону та зону безлісих пустель. При цьому він визначив географічну основу російської історії, яку складали співвідношення лісної та степової смуг, боротьба лісу та степу. Саме тому російський народ виступав в історії Євразії переважно носієм рільницької культури. Проте засвоїти євразійську територію російський народ зміг завдяки тому, що поряд з рільництвом завжди займався посередництвом між лісовими промислами та степовим скотарством. Він зарекомендував себе як народ-хлібороб, лісопромисловець, скотар, народ-посередник між різними господарсько-природними галузями, народ- торговець.

Г. Вернадському також належить авторство у визначенні ролі впливу Сходу на формування російського народу. Його погляди щодо цього питання викладено у праці "Монгольське ярмо у російській історії" (1927), в якій спростовувалося уявлення про світове значення Росії як виключно берегині західноєвропейської цивілізації від азіатського "варварства". Безумовно, Росія протягом кількох століть була рубежем між Заходом та Сходом, Європою та Азією, що визначалося передусім її місцеположенням, як і Візантії, що перебувала у взаємовідносинах із степовим Сходом. Але цим не обмежувалася історична місія Росії.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Тенденції розвитку цивілізацій у контексті глобалізації» автора Павлов О.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні положення теорії євразійців“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Вступ

  • Цивіліографія – наука про цивілізації

  • Частина I. Взаємопов'язаність глобалізації та цивілізаційного розвитку людства

  • Структура та класифікація цивілізацій

  • Періодизація цивілізаційного розвитку та характеристика постіндустріальної цивілізації

  • Глава 2. Постіндустріальна глобалізація та її вплив на цивілізаційний розвиток людства

  • Характеристика сучасного етапу глобалізації

  • Цивілізаційна природа глобалізації

  • Частина II. Історичний процес у світлі теорій цивілізації

  • Основні положення теорії культурно-історичних типів М. Данилевського

  • Спадкоємність у розвитку культурно-історичних типів та їх різноманітність

  • Розряди культурної діяльності та закони руху культурно-історичних типів

  • Слов'янство як специфічний культурно-історичний тип та його соціально-політична місія

  • Оцінка та розвиток теорії культурно-історичних типів М. Данилевського науковими колами російського суспільства другої половини XIX ст.

  • Значення ідейно-теоретичної спадщини М. Данилевського для сучасної науки та практики

  • Глава 4. Західноєвропейські теорії цивілізації першої половини XX ст.

  • Цивілізація – занепадаюча фаза розвитку культури

  • Внесок О. Шпенглера у розвиток теорій цивілізації

  • Концепція "Осьового часу" К. Ясперса як методологія дослідження історичного процесу

  • Класифікація світової історії та народів за "осьовим часом"

  • Глава 5. Теорія цивілізації А. ДЖ. Тойнбі

  • Поле історичного дослідження А. Дж. Тойнбі та його масштаб

  • Витоки та еволюція теорії цивілізації А. Дж. Тойнбі

  • А. ДЖ. Тойнбі про генезис, Розвиток та взаємодію цивілізацій

  • Світова держава, Вселенська церква та "героїчна доба"

  • Класифікація цивілізацій та контакти між ними у просторі та часі

  • Значення теорії цивілізації А. ДЖ. Тойнбі для розуміння тенденцій історичного розвитку

  • Глава 6. Теорія соціокультурної динаміки П. Сорокіна

  • Погляд на історію людства з позиції соціологічного підходу

  • Соціокультурне явище як результат взаємодії соціальних суб'єктів

  • Ціннісний вимір культури

  • Соціокультурна динаміка та цивілізаційний розвиток людства

  • Концепція конвергенції П. Сорокіна та її значення для розуміння тенденцій цивілізаційного розвитку

  • Глава 7. Погляди на цивілізаційний розвиток людства основоположників євразійства та Л. Гумільова

  • Світогляд та світосприйняття євразійців

  • Основні положення теорії євразійців
  • Етнологічний вимір історичного розвитку

  • Етнологічна теорія Л. Гумільова та цивілізаційний розвиток людства

  • Частина III. Майбутнє людства в уявленнях сучасних цивіліографів

  • Ідея "хвильового" історичного розвитку Е. Тоффлера

  • Оцінка цивілізаційного розвитку людства крізь призму світсистемного підходу

  • Сутність та напрями світсистемної теорії

  • Глава 9. Прогнозування розвитку цивілізацій представниками західної школи конфліктології

  • Геополітичний вимір цивілізаційної взаємодії в уявленні З. Бжезінського

  • Підвалини конфліктогенного прогнозу міжцивілізаційної взаємодії С. Гантінгтона

  • Глава 10. Висвітлення тенденцій розвитку цивілізацій російськими та вітчизняними цивіліографами

  • Контури взаємодії цивілізацій у глобалізованому світі

  • Модель майбутнього цивілізаційного розвитку людства

  • Глава 11. Багатовимірна модель сучасного світового співтовариства в контексті системного світосприйняття

  • Характеристика типів моделі сучасного світового співтовариства

  • Образи майбутнього типів моделі сучасного світового співтовариства

  • Післямова

  • Словник основних термінів