Розділ без назви (53)

Восени 1993 року Єльцин зважився на крок відчайдушної відповідальності — розпуск і розгін Верховної Ради. Говорити, що Єльцин міг зробити якось інакше, може лише той, хто спостерігав події по телевізору з прекрасного далека. У будь-якому разі, не з колишнього СРСР і не з колишнього соцтабору. Від спроби реставрації комунізму, що могла б дуже швидко стати утвердженням російського нацизму, Росію відокремлював тоді один крок. Само собою, ця спроба через якийсь час зазнала б краху, але про те, яких би нових втрат це коштувало Росії і, швидше за все, не тільки Росії, страшно навіть подумати. Не сумніваюся, що більшість захисників московського Білого дому були чисті люди, упевнені, що захищають свободу. На жаль, вони помилялися, а рацію мав Єльцин. Напевно, і в Москві коли-небудь з’явиться меморіал жертв жовтня 1993 року — подібний до меморіалу комунарів у Парижі. Сьогодні люди несуть комунарам квіти, не замислюючись над тим, що було б — який був би жах! — протримайся Коммуна не 71 день, а хоча б 71 місяць.

Нелюбов до Єльцина завжди заважала опозиціонерам передбачати його кроки — прямо скажемо, досить логічні. Навіть після виборів до Держдуми 19 грудня 1999 року (в останні 12 днів його правління) опозиція і провідні журналісти нічого не зрозуміли і продовжували повторювати, що Єльцин «влади не віддасть», «піде на третій термін» і навіть «зніме Путіна, злякавшись його популярності». А все чому? Атому, що в Єльцина, бачите, «патологічна жадоба влади». Відкіля вони її взяли? Політик бореться за владу, заради влади виставляє свою кандидатуру на виборах, такі правила гри, але у випадку Єльцина не було абсолютно нічого патологічного. Те, що люди, які писали про Єльцина, постійно потрапляли пальцем у небо і були до нього кричущо несправедливі, дуже розчарувало мене в російській журналістській братії. Я ще не знав, що мені доведеться зіткнутися з подібними речами вдома, в Україні, і відносно себе самого. Але ніщо не змусить мене покуситися на свободу преси. До речі, ми з Єльциним не раз говорили на цю тему, і я добре пам’ятаю його слова: «Доводиться терпіти, Леоніде Даниловичу, доводиться терпіти. Нічого не поробиш. Слухняна преса куди небезпечніше». Говорив він і зовсім прямо: «Менше читай, що про тебе пишуть, і менше слухай!»

Справжня велич Єльцина проявилася в 1996 році. В ім’я своєї батьківщини він був зобов’язаний перемогти на других президентських виборах. Прихід до Кремля комуніста став би її найбільшою ганьбою. Увесь світ стиснув би плічми: ніхто, мовляв, і не сумнівався — це ж Росія! Єльцин відкинув усі пропозиції своїх помічників скасувати вибори. Маючи в березні гранично низький рейтинг, він вирішив іти на вибори і переміг у липні. Велич була й у тім, у якому фізичному стані він пішов на ці вибори. Іноді нас намагаються годувати байками, начебто Єльцин насправді програв. Бажаючі мають право конструювати для себе свій власний, як тепер кажуть, віртуальний світ, якщо їм у ньому веселіше жити. Не дорожче коштують і твердження типу: Єльцин переміг тому, що банки вклали страшні гроші в «політичні технології». Напевно, вклали (начебто це щось нове під Місяцем і за всіх умов негоже, начебто в США, наприклад, вибори нічого не коштують). Але могли і не вкладати. Результат був би той же самий, тому що Росія голосувала не за Єльцина (особисте ставлення росіян до нього якщо і змінилося, то незначно), а проти повернення комуністів. Долю Росії вирішило цього разу почуття самозбереження людей, які точно знали, чого саме вони не хочуть втратити. У тому і полягає найбільший подарунок долі, що люди, яким є що втрачати (далеко не в одному лише матеріальному сенсі і навіть головним чином не в матеріальному), вперше з 1917 року знову складають більшість населення Росії. І з’явилися вони багато в чому завдяки Єльцину.

Підсумки виборів в Україні показують майже повний збіг нашого розподілу голосів з російським. Саме в цьому відношенні Росія й Україна виявилися близькі, як, можливо, ні в якому іншому. Тому, говорячи про фактор під назвою «люди, яким є що втрачати», я говорю також і про Україну. Міф, начебто все вирішують політичні технології, створили і старанно підтримують, із зрозумілих причин, самі «політтехнологи». Але голодного неможливо переконати, що він ситий, і в кабіні для голосування людина все одно наодинці із собою. Ніякі політтехнології не можуть проконтролювати, проти якого імені вона ставить галочку в бюлетені. Що не кажи, а демократія тримається на таємному голосуванні й альтернативному виборі.

Є ще одна причина, чому для мене приклад Єльцина — один із найбільш красномовних в історії. При цьому він досить типовий. Спершу з лідером пов’язують непомірні надії, приписують йому обіцянки, яких він не давав (і вільно тлумачачи ті, котрі давав), а потім платять йому ненавистю за невиконання нездійсненного. Чим більшими були надії, тим сильніша ненависть. Цінувати або хоча б помічати зроблене ні в кого бажання немає.

Єльцин — непроста особистість, з ним багато хто почуває себе незатишно. Але в мене з ним установилися добрі, досить довірчі відносини ще з часу мого прем’єрства, буквально з першого знайомства. Адже відомо, що з однією людиною чомусь виникає контакт, а з іншою ні. На щастя, з Єльциним виник. Я не відчував дискомфорту в спілкуванні з ним, можливо, ще і тому, що бачив його повагу до України. Він надзвичайно привабливий співрозмовник — з тих, хто все схоплює на лету. В останній рік перед відставкою ця здатність ослабнула через хворобу, але не зникла. Навіть ослабілий Єльцин все одно залишався російським політиком номер один. Якби не проблема «Єльцин і Чечня», Борис Миколайович увійшов би в історію як один із найбільших діячів минулого століття.

Вважав би нечесним не віддати належне першому президенту Росії за те, що він зробив для нашої країни. Він якось сказав, що Росія вела «не зовсім правильну політику» стосовно України. Я скажу так: у тих випадках, коли вона була «не зовсім правильною», це не була політика Єльцина. Помічаючи таке, він звичайно виправляв ситуацію. Багатьох у Росії Єльцин утримав від якихось твердих стосовно України кроків. Не тому, що він такий вже українофіл, скорше через уроджене почуття справедливості.

Якби не Єльцин, не знаю, чи підписали б ми «Великий договір», головний з договорів України з Росією. Звичайно, цей документ варто розглядати в дуже широкому контексті пострадянського простору, Європи й особливо такого фактора, як НАТО, але це не применшує особистої ролі Єльцина. Я знаю, які сили намагалися цьому перешкодити. Але Єльцин не тільки підписав договір, але і домігся його ратифікації 25 грудня 1998 року.