Розділ без назви (49)

Отут я повинен нагадати про ще один плюс колишнього радянського життя. У СРСР не соромно було бути бідним. Більшість людей, звичайно, прагнули до статку, максимальний рівень якого була досить низькою, але деякі потай тільки раділи відсутності законних засобів збагачення. Це було їхнє алібі, їхня відмовка. Сам устрій життя немов рятував їх від необхідності робити якісь зусилля. Крім 5 — 6% населення, бідність була настільки універсальною і рівномірною, що і не сприймалася як бідність. Скоріше як норма. Студент, що дістається кудись зайцем, викликав повне співчуття у всіх, включаючи тих, хто повинен був це припиняти. Таке суспільство збиткове з погляду своїх перспектив, але в ньому, по-моєму, менше заздрості. Хоча, як відомо, заздрість — один із двигунів прогресу, як лінь і страх. От і зрозумій, що краще.

Щоб почувати себе впевненіше, я вже на першому курсі освоїв дві чудові міські дрібнички — акомпанемент на гітарі і преферанс. Преферанс дуже добре тренує пам’ять, виробляє стратегічне мислення, здатність до комбінаторики, до складних багатоходовок, навчає розумному ризику. Грали на дуже маленькі гроші, але мені все одно програвати ніяк не виходило. Мимоволі я навчився грати так, щоб не програвати. До речі, багато міських хлопців, скільки не намагалися, так і не освоїли цю гру до пуття. Любов до преферансу залишилася в мене на все життя, особливо мізер половити. Мені самому цікаво, чи не розучився я цьому мистецтву після кількох років без практики...

Опанувати гітару, у порівнянні з преферансом, багато легше, і я незабаром оцінив, наскільки вільнішим стало моє самовідчуття. Студентський пісенний репертуар складався наполовину з міського, двірського фольклору, з пісень, придуманих невідомими авторами, як я тепер розумію, часів непу, 30-х років, воєнного часу, а також емігрантами на зразок Петра Лєщенка. Ходило безліч пісень з вічними сюжетами — про нещасливу любов і жорстоку долю, серед них блатного походження, чимало було жартівливих. Деякою популярністю користалися пісні «романтичні» — про далекі моря, про якихось гордовитих леді, лагідних японок, суворих моряків. У герметично замкненій країні обов’язково виникають такого роду казки про вільні простори. До речі, у цьому розгадка феномену Вертинського (киянина і, швидше за все, українця). У свій час я і сам віддав належне такому чудовому явищу, як «авторська пісня», але все одно далеко не відразу збагнув, чим же Вертинський з його сивими папугами, ліловими неграми, китайчонком Лі і принцесою Ірен імпонував людям радянського розливу — таким, як я. Лише з великим запізненням мене осяяла думка, що ці ненашенські персонажі змовницьки кивали жителям СРСР: «Не бійтеся, хлопці, є інший світ! На світі багато чудових речей, крім соцзмагання, пленумів ЦК, кумачевих гасел і черг за “дефіцитом”». З того, що мені подобалася подібна романтика, я роблю висновок: її зашифроване послання знайшло відгук і в мені, хоча я бачив усе радянське з найбільш сприятливої позиції, яка була тільки можлива — адже більше 30 років був учасником дивовижних радянських ракетно-космічних програм і нашої успішної гонки з Америкою.

Як це було заведено в радянські часи, студентів щороку без дискусій посилали на сільськогосподарські роботи, і ніхто не ставив питання: а чому? Ми ж перші не ставили. Збирання восени, прополка навесні входили до програми життя як сесії і канікули. Їхали, в основному, з радістю, мало хто намагався ухилитися. «На картоплі» демократизувалися відносини між міськими і мешканцями гуртожитку, спрощена обстановка зближала і згуртовувала, і, це ще важливіше, стрімко розвивалися романи, які ледь жевріли в місті. Деякі саме з цієї причини аж ніяк не могли дочекатися, коли ж нас знову пошлють до колгоспу. Великою радістю були вечірні багаття зі співом під гітару. Завдяки їм усі пісні з особистих запасів ставали спільним надбанням. Я збагатився в такий спосіб надзвичайно.

Пісенний репертуар нашого студентського середовища був куди менш українським, ніж той, до якого я звик вдома. Зрозуміло, ми співали біля багать і українські пісні, але російські явно переважали. Даний факт, звичайно, не залишився мною непоміченим, але я відзначив його просто в череді інших особливостей того нового міського світу, який тепер мене оточував, не зробивши тих висновків, які, можливо, варто було зробити.

Взагалі в роки навчання в університеті інтерес до української тематики існував, але не був для мене головним. На першому місці стояло навчання. Напевно, тому, що навіть найздібнішим хлопцям давалося воно нелегко — факультет у нас був неймовірно важкий, халтурити не виходило. Навіть не спробуй — дуже просто можна було вилетіти. Але і система, тепер я не бачу, була по-своєму геніальна. Радянська пропагандистська машина, яка не дуже кидалася в око, уміло відводила увагу людей від «небезпечних» тем, так, як птах відвертає людину від свого гнізда з пташенятами. Перед цією машиною не ставилося неможливе завдання — навернути до комуністичної віри всіх і кожного. Мабуть, з практичної точки зору було достатньо дев’яноста відсотків населення. При такому співвідношенні (і при ефективному нагляді) інші десять відсотків розсудливо мовчать на публіці, даючи волю язику тільки в себе на кухнях, і лише найбільш заповзяті зважуються на протидію, та й то винятково мирними засобами.

Основній масі людей в усі століття і на всіх материках властиво, як сказав Пастернак, «желать, в отличье от хлыща в его существованье кратком, труда со всеми сообща и заодно с правопорядком». Людям притаманний державний інстинкт, вони схильні приймати наявний порядок речей, особливо якщо не знають іншого. У 1956 році в парторганізаціях читали «закритий лист» про культ особистості Сталіна і його наслідки. Зміст цього «закритого листа» відразу став загальним надбанням. На це, можливо, і робився розрахунок, тому що «вмонтоване послання» листа полягало в тому, що описані в ньому жахи належать минулому і більше не повернуться. Після 40 років життя в безперервній напрузі людям дуже захотілося повірити, що це правда, і вони повірили. Останнім (як тоді здавалося) фактором, що не дозволяв розслабитися, була загроза, що завжди маячила, нової, ще більш страшної війни, цього разу з Америкою.

Наприкінці 50-х, коли я учився в університеті, «радянська людина» уже-цілком сформувалася. І ця людина знала занадто багато страшного, щоб не цінувати стабільності, яка тоді наступила. Хрущов підігрівав народну уяву обіцянками швидкого раю під назвою комунізм, а СРСР демонстрував вражаючі науково-технічні успіхи: першу у світі атомну електростанцію в 1954 році, перший штучний супутник Землі в 1957-му, перше у світі судно на атомному двигуні — криголам-атомохід «Ленін» (спущений на воду в 1957-му, відправився в перше плавання в 1959-му). У вересні 1959 року відбулася подія, що вразила всіх — поїздка Хрущова до США. Він пробув там неймовірно довго, 13 днів, і загальний дух усіх промов і виступів під час його поїздки був такий: війни з Америкою не буде.

На тлі всіх цих подій і на порозі раю питання про виживання тієї чи іншої мови здавалося мені не таким вже і важливим, особливо якщо малися на увазі однаково доступні мені українська і російська. Якщо я мимохідь і замислювався на цю тему, то швидше за все приходив до утішливих висновків цілком у дусі пануючої ідеології («у порівнянні з 1913 роком...» і так далі). В тім, що весь Радянський Союз прекрасно ставиться до України, у мене тоді сумнівів не було. Якщо фільм про війну, у ньому, будьте упевнені, двоє друзів — росіянин і українець, і один обов’язково рятує іншого, це була радянська політкоректність. Та що там фільми! От недавно РРФСР подарувала Україні Крим. Які ще потрібні докази? Певен, так думали тоді мільйони людей. Про те, що інші мільйони думали інакше, я ще не здогадувався.

Об’єктивності заради не можу не відзначити, що в ті роки щедро екранізувалася українська класика. Читати художню літературу в мене в студентські роки часу практично не залишалося, але в кіно ми бігали всі. Пригадую, бачив фільми за творами Шевченка («Назар Стодоля»), Квітки-Основ’яненка, Карпенка-Карого, Коцюбинського, Кобилянської, Івана Франка, Лесі Українки. Особливо добре запам’ятав «Украдене щастя» з Наталією Ужвій і Амвросієм Бучмою. Якби я вже тоді знав, що тільки 21% міських школярів України (за станом на 1958 рік) училися в українських школах, думаю, мене б це вразило й обурило. Але такі цифри не були в той час доступні, їх оприлюднили через 30 років. А за часів мого студентства мені чомусь здавалося (або хтось у цьому запевнив), що існує норма 50:50 і її ретельно дотримуються. Відкіля могла взятися така байка?

Повинен зізнатися: сам я, починаючи з першого курсу фізтеху і аж до початку 90-х років, українською мовою користався дуже мало. Викладання в нас велося на російській, підручники, технічна література, технічна документація, діловодство на «Південному» і «Південмаші» — все це було на російській. Своєрідна мова нашого Чайкіна теж не сприяла вдосконаленню моєї літературної української. Отже, за третину століття я сильно від неї відвик. Однак коли в жовтні 1992 року газети раптом дружно почали писати, що прем’єр-міністр України Кучма не знає української мови, що він терміново вчить її з викладачем, це було неправдою. При моїй зайнятості по 15 — 16 годин на день, яким чином я зміг би викроїти час на заняття з викладачем?

Насправді ж мова лежала в моїй пам’яті, нікуди не ділася. Я в школі мав з української мови круглі «п’ятірки», прочитав безліч українських книг, — при тому, що, повторюю, мені було абсолютно все одно, на якій мові читати. Українська мова в мене зберігалася до попиту, як база даних у комп’ютері. У потрібний момент клацнув мишкою, і вона повернулася. Тобто, коли мені треба було заговорити, я заговорив. Безперечно, мій український «віддає Поліссям», я злегка «акаю» на білоруський лад, а в Україні акання часто-густо сприймається як щось скорше російське (порівняйте: «Олександр» і «Александр», «Олена» і «Алена», «козаки» і «казаки», «робота» і «работа»). Але, по-моєму, нам треба звикати до того, що крім київської і полтавської вимови, в Україні законно існує ще ціла низка інших. Мені недавно розповідали, що в Німеччині нікого не бентежить швабська або саксонська або баварська вимова того чи іншого політика. Люди сприймають їх як нагадування про розмаїтість Німеччини. Нехай і моя вимова послужить нагадуванням про українську розмаїтість.

Наскільки я знаю, у Росії так зване фрикативне «г» українського зразка — улюблена мішень телевізійних жартівників, але аж ніяк не перешкода до вищих державних посад. Так говорили Брежнєв і Горбачов. Що ж до Леніна, він, як відомо, гаркавив. Про сталінський акцент і говорити нічого — але до списку сталінських гріхів його акцент ніхто не включає. Горький сильно «окав», що не перешкодило йому вважатися великим російським письменником. Нехай і в Україні запанує більш поблажливе ставлення до вимови політиків. Наприклад: замість того, щоб потішатися над чиїмось російським акцентом, а з високих трибун він зараз чується часто, давайте порадіємо тому, що людина вже немолода зуміла перейти на українську мову, що вона старається.

Закінчу з темою наших виїздів на сільгоспроботи. На прополку і збирання посилали не тільки студентів. Що зовсім вражало, посилали і так званих молодих фахівців. Тобто, держава вклала в тебе чималі гроші і тепер повинна була б прагнути одержувати віддачу, а замість цього посилає тебе копати картоплю. Тебе, молодого фахівця, що, по-перше, перебуває в талановитому віці, а по-друге, повинен терміново закріплювати засвоєне у вузі, доучуючись у досвідчених колег! Чи багато країні радості в тім, що ти в день накопаєш на кілька карбованців картоплі (адже вона коштувала п’ятак кілограм)? Таку марнотратність, таке економічне божевілля не дозволяла собі, здається, жодна держава до СРСР.

Але ми самі, по молодості, не були особливо проти, тому що кожен згадував, як весело було торік, і сподівався, що й у цьому році буде не гірше. Не рвалися, звичайно, але і драму з цього не робили. Не пам’ятаю, щоб когось особливо лякала фізична праця. Щоправда, деяким було нестерпно вставати на сапання о п’ятій ранку, особливо після танців по вечорах. Я вже згадував, що в студентські роки на сільгоспроботах зав’язувалися перші романи. Ну, а в починаючих інженерів справа впевнено йшла до шлюбів. Що ж, справа молода. На свіжому повітрі якось більше приводів посміятися, а це теж має значення. До речі, перш за все, за моїми спостереженнями, розбирають саме реготух. Видно, сміхотливий, веселий, легкий характер більш важливий, ніж зовнішність. Чи це тільки в Україні так?

Не оминула своя доля і мене. У червні 1961-го Мене зробили комсоргом «загону» молодих фахівців, яких послали ледь не на цілий місяць на прополку — в СРСР і суто мирні речі мілітаризували майже підсвідомо, звідси загони, дружини, штаби. Я повинен був стежити за трудовою дисципліною, за тим, щоб потреби людей повністю задовольнялися, повинен був організувати і їхнє дозвілля. У КБ «Південне» було багато молоді із середньою технічною освітою, прийнятої на роботу після технікуму, під моїм керівництвом опинилися, в основному, такі.

Перші дні незвичні до роботи дівчиська ледь не плакали від утоми, яку увечері як рукою знімало. Хоча я ганяв усіх на совість, адже нам був установлений план, і його належало виконати, до мене не ставилися як до наглядача. Я привіз магнітофон (тільки що куплений, завдяки Іванякову) і гітару і вечорами ставав душею товариства. Одній матусиній дочці, яку звали Люда, робота давалося особливо важко. Якби я діяв за прислів’ям: «Не шукай дружину в хороводі, шукай у городі», мені варто було б обійти її стороною. Але, дивлюся, ніяк не впорається дівчина з завданням, обгоріла вся, а їй ще полоти і полоти. У нашому Чайкіні я таких дивачок не бачив, навіть цікаво стало. Допоміг їй дополоти грядку. Вона виявилася родом з Воткінська на Камі, батьківщини Чайковського, навіть музична школа, де вона училася, була прямо в Будинку-музеї Чайковського. Коли Люда скінчила 8 класів, її родина переїхала до Дніпропетровська. Тут вона скінчила механічний технікум і тепер працювала в КБ «Південне». 19 червня в Люди був день народження і я підніс їй оберемок червоних троянд — заради такого випадку розорив клумбу перед правлінням колгоспу. Через рік ми одружилися, і от уже майже сорок років ми з моєю російською дружиною нерозлучні.

Рік між нашим знайомством і весіллям дався мені непросто. Ми сварилися, мирилися, знову сварилися і знову мирилися. Людмила, як на гріх, виявилася запеклою театралкою, але в мене, я вже говорив про це, не було пристойного костюму повести дівчину до театру, так що замість театрів я влаштовував «походи по рідному краю». Я довго не міг придумати, як сказати Люді, щоб виходила за мене, і одного разу так відрекомендував її: «Знайомтеся: Людмила, моя наречена». Люда страшно здивувалася, але від мене не приховалося, що її здивування було радісним.

Ракетобудування, якому я віддав 30 років до того, як піти в політику, було ідеально радянською сферою діяльності — тобто наднаціональною. Заглибленість у цю сферу природним чином формувала у мене і моїх колег наднаціональний настрой. Нам здавалося, що справді важливими є лише глобальні політичні і військові завдання СРСР, рішення яких багато в чому залежить безпосередньо від нас. Внутрішньорадянські, та й світові, проблеми більш низького, на наш погляд, рівня виглядали в порівнянні з ними дріб’язком. Буття визначає свідомість.

Цілком заглиблений у цю сферу, я мимоволі забував, що на неї припадає порівняно невелика (хоч і важлива) частина життя моєї рідної України. Те, що в «іншому» житті панувала і набирала сили мовна несправедливість, я став помічати тільки в 80-і роки. А помітивши, побачив зворотнім зором багато такого, чому раніш якось не надавав значення. Можливо, я повторив хід думок свого забутого однокашника, який ще на третьому чи четвертому курсі намагався з’ясувати у викладача марксизму, чому російська мова «трошки витісняє» українську в Українській же РСР. Мені відразу пригадалися великі урочисті засідання в Києві, які велися виключно російською мовою, і промови вищих українських партійних керівників, в яких неодмінно, хоча і без очевидних причин, містилися нападки на «український буржуазний націоналізм». Якщо ви зазирнете до Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки, то побачите, що її творці забули вказати, яка мова в Україні є державною. Вони, щоправда, не написали, що російська. Тема державної мови України була взагалі обійдена.