Розділ без назви (41)

Завдяки дуже високій організації виробництва, виготовлення ракетних комплексів на «Південмаші» велося найдешевшим і найшвидшим способом. Завод став не просто головним постачальником серійних виробів, але і співавтором усіх нових розробок. Майже сорок років ракетно-космічне КБ «Південне» і наймогутніший завод «Південмаш» визначали світовий рівень багатьох напрямків і досягнень у ракетно-космічній науці і техніці.

Натхненні першим успіхом, КБ і завод у найкоротший термін створили ракету Р-14 (SS-5) з максимальною для середнього діапазону дальністю стрільби і першу радянську міжконтинентальну ракету Р-16 (SS-7) на висококиплячому паливі, призначену для розміщення в шахтних пускових установках.

Звичайно, успіхи дніпропетровців були такими вражаючими у першу чергу завдяки винятковому колективу розробників основних систем ракетних комплексів (головні конструктори В. Глушко, Н. Пилюгін, В. Кузнєцов, Б. Конопльов, В. Бармін, В. Ареф’єв, Є. Рудяк). Але чималу частину цих успіхів на стадії становлення «технічної ідеології» радянської ракетної школи я відношу на рахунок чудової взаємодії Янгеля і Макарова. Це були воістину корифеї вітчизняного ракетобудування. Саме вони створили модель єдиної дослідно-конструкторсько-виробничої бази. Ця модель, яка виявилася справжньою знахідкою, зберігається і понині. Вона дозволяє відразу після одержання конструкторської документації від КБ починати конструкторське відпрацювання і серійне виробництво в цехах заводу. Структурно це і донині — новація в сфері виробництва і проектування.

Ідеально налагоджене співробітництво Янгеля і Макарова продовжувалося протягом усіх 17 років їхньої спільної діяльності, до передчасної смерті Михайла Кузьмича Янгеля в 1971 році. Їхній приклад раз і назавжди переконав мене, наскільки важливим і навіть вирішальним може бути «людський фактор». Олександр Максимович Макаров очолював «Південмаш» 25 років. Коли я у 1986 році замінив його на посаді генерального директора «Південмашу», Макарову було 80 років. Той, хто прийде до висновку, що посада була стареча, дуже помилиться. Гендиректор «Південмашу» — це робота 14 — 15 годин на день і майже без вихідних. Але переважній більшості молодих людей можна від усієї душі побажати тієї енергії, бадьорості, пам’яті і ясності розуму, які мав А. М. Макаров до моменту відходу на пенсію. Він був діючим, готовим їздити, літаючим директором і до останнього дня роботи не роз’їжджав по заводу, а ходив пішки, відвідуючи усі без винятку цехи і виробництва. Навряд хто-небудь міг би назвати його «добреньким» — він бував дуже твердим, але при цьому над усе цінував людські відносини.

Я був свідком і учасником того, як КБ і завод стали головними підприємствами СРСР по створенню ракетних комплексів. На цьому шляху було пройдено кілька видатних віх, і мені трохи шкода далеких від техніки людей, не здатних оцінити висоту наукових, конструкторських, інженерних і технологічних вершин, завойованих «южанами». На базі ракети Р-36 були створені унікальні ракетні комплекси. По-перше, ракета SS-9. У балістичному варіанті вона володіла наймогутнішою на той момент головною частиною. Її глобальний варіант включав єдину в світі орбітальну головну частину, що мала необмежену дальність стрільби по будь-якому азимуту і могла влучити в ціль в будь-якій точці земної кулі. Неможливо не згадати такий рубіж, як створення ракет SS-17 і SS-18 із здатними розділятися головними частинами. Кожна відокремлювана боєголовка індивідуально наводилася на свою ціль. Новинкою було і те, що ці ракети (стартовою вагою в 200 тонн кожна) ще до запуску двигунів викидалися за допомогою порохових газів з пускового контейнера, що знаходився у зверхзахищеній шахті.[97]

Починаючи з 70-х років ДКБ «Південне» і «Південмаш» (разом із включеним до його складу Павлоградським механічним заводом) стали розробляти напрямок твердопаливних двигунів і ракет. В результаті з’явилися двигуни першого ступеня для першої пересувної міжконтинентальної ракети SSX-26 і ракети морського базування SSN-20, був виготовлений найпотужніший в країні твердопаливний двигун з тягою в 300 тонн, створена високоефективна твердопаливна трьохступенева ракета SS-24 шахтного і (вперше у світі) залізничного базування. Усе це разом взяте гарантувало невідворотність зустрічного удару у разі нападу на СРСР. Саме поява цих ракет і ракетних комплексів (у першу чергу, ракетних шедеврів SS-18 і SS-24, які і сьогодні на бойовому чергуванні в Росії) забезпечило Радянському Союзу у період «холодної війни» повний паритет із США в галузі ракетних озброєнь стратегічного призначення і поставило обидві тодішні наддержави перед категоричною неминучістю обмеження, а потім і скорочення своїх стратегічних ядерних арсеналів.

Когось, може, неприємно вразили мої спокійні і навіть гордовиті фрази про смертоносну зброю, про відокремлювані боєголовки, про влучені цілі і «стрільбу по будь-якому азимуту». Не треба зображати нас, ракетників, роботами, далекими від моральних настанов і будь-якої людяності. Або ж людьми, які не відали, що творили. Ми прекрасно знали, що робили. Але разом з тим твердо вірили, що, чим краще ми будемо виконувати свою роботу, тим менша ймовірність того, що ці ракети коли-небудь будуть випущені по далеким заморським цілям. Так і сталося. Дніпропетровські ракети стали найвагомішим аргументом на користь серйозного переговорного процесу. До того ж вони забезпечили ефективність взаємного ядерного і балістичного стримування СРСР і США — фактично була зведена до нуля реальність виникнення між ними ядерного конфлікту. Ніхто не скаже, що ми трудилися даремно.

Але було ще одне. І отут люди, які не мали справи з вражаючими уяву технічними і науковими проблемами, можуть мене не зрозуміти. Мені здається, що тільки інженер чи конструктор здатен збагнути, який виклик твоєму розуму і здібностям може критися в самій постановці завдання: потрапити дробинкою в ліве око бабки, що літає зигзагами десь далеко, за величезним лісом і за грозовим фронтом, поза зоною будь-якої видимості. Але тільки в ліве. Влучення в праве зараховано не буде.

Якщо хтось назве моє ставлення упередженим, я сперечатися не стану. Конструкторському бюро «Південне» я віддав 25 років, «Південмашу» — майже вісім років. Чотири роки я мав честь бути першим заступником генерального конструктора КБ «Південне» і шість років — генеральним директором «Південмашу». Мені навіть важко сприймати їх як два різних підприємства. Я дивлюся на них разом, як на одне з найважливіших і найцінніших місць на земній кулі, хоча пацифісти, можливо, зі мною не погодяться.

Спеціально для пацифістів скажу: навіть у роки «холодної війни» південмашівці випускали і цілком мирну продукцію. Так, ними було випущено 1,8 мільйона просапних тракторів, що експортувалися в 50 країн світу.

Важливим розділом історії «Південмашу» і ДКБ «Південне» стала наша участь у радянських космічних програмах. З сумом згадую роботу над Місячним проектом СРСР. З сумом, тому що КБ і завод набагато раніше американців повністю відпрацювали спусковий апарат для космонавтів (так званий «місячний модуль»). Те, що ні наші космонавти, ні наш апарат на Місяць так і не потрапили, сталося з причин, від дніпропетровців не залежних. Все, що від нас вимагалося, ми виконали стовідсотково і на найвищому рівні.

В іншому мої спогади про космос головним чином позитивні. Можна, не маючи гріха проти істини, сказати, що «южани» належать до піонерів дослідження космосу. Вже в 1962 році ракета-носій «Космос-1», створена в КБ, вивела на орбіту наш, дніпропетровський супутник ДС-1.[98]

Всього конструкторами КБ «Південне» розроблено 67 типів космічних апаратів різного призначення: для оборони, науки, народного господарства і 12 космічних комплексів, а всього в співдружності з «Південмашем» було виготовлено і виведено на орбіту більше 400 космічних апаратів, що виконували астрофізичні дослідження, глобальне дослідження і дистанційне зондування світового океану. Дніпропетровці стали ініціаторами створення і реалізації міжнародної космічної програми «Інтеркосмос».[99]

Виробниче об’єднання «Південний машинобудівний завод» і Державне конструкторське бюро «Південне», за думкою всіх експертів світової оборонної промисловості, — перлини міжнародної величини. І в той же час зрозуміло, що ці підприємства «шилися» за мірками СРСР і по сезону «холодної війни». Україна не мала не тільки можливостей, але і причин зберігати ці підприємства в тому вигляді, в якому вони були, скажімо, за станом на 1 січня 1990 року. Тотальна конверсія позбавила «Південмаш» джерела замовлень на 100 ракетних комплексів щорічно і змусила скоротити склад працівників з 50 тисяч до 20 тисяч.

В той переломний період громадська думка була проти ракетобудівників. Преса виставляла нас головними винуватцями новітньої злиденності. Розкривалися імена головних конструкторів і інших «закритих людей» з єдиною метою: затаврувати їх ганьбою за нібито пущені на вітер народні гроші. Якщо Україна не має власного космодрому, виходить, не потрібні і ракети!

Деякі народні депутати України демонстрували справді дивний перебіг думок. Знаходячись на Байконурі, вони запитували: ну, добре, Росія замовить у нас ракети, а що з цього буде мати Україна? Ну, як же, говорили їм, Росія буде платити нам за ракети, це прибуток державі, плюс збереження робочих місць, зайнятості, зарплати... На що звучало обурене заперечення: «Так цим же скористається Росія!» Звичайно, інакше навіщо їй робити таке замовлення? Але для деяких депутатів такий висновок ніс у собі нестерпне горе.

Якщо підсумувати те, що говорять і пишуть з того часу про КБ і завод прихильники точки зору про безперспективність інвестицій в українські високі технології, то виходить приблизно наступне. Схід України багато в чому сформований радянською військовою економікою. Багато десятиліть він був мілітаризований, а це не та спадщина, якої потребує нова відроджена Україна. З розпадом СРСР підприємства «союзного» ВПК стали для нас тягарем. Вони як валіза без ручки — і кинути шкода, і нести неможливо. Але кинути все одно, мовляв, прийдеться, тому що на світовому ринку ці підприємства неконкурентоспроможні. Сьогодні «Південмаш» — найбільший боржник по енергоносіях, і ці проблеми будуть тільки наростати. Не звільняючи зайвих працівників, керівництво заганяє соціальні проблеми в глибину. І так далі, і так далі.

Усе це або щира омана, або лукавство. Почнемо з того, що сьогодні три чверті всього валового внутрішнього продукту України виробляють, і не без участі ВПК, п’ять регіонів — місто Київ, Донецька, Дніпропетровська, Луганська і Запорізька області. Тобто, столиця плюс Схід. Найбільшими фінансовими центрами України, поряд з Києвом, є Дніпропетровськ і Донецьк. Схід з його ВПК — це інтелектуальний локомотив України, тут найвищі показники освіченості населення. Не даремно на Сході зараз найбільше число користувачів Інтернету. Накопичений у регіоні людський потенціал має з максимальною віддачею працювати на Україну, люди повинні зберегти можливість розкриття своїх знань і талантів. Але таке виключено, коли спрощується, робиться більш примітивною виробнича і соціальна структура суспільства. Наприклад, коли інженери стають «човниками». А задушення ВПК — це ентропія в чистому вигляді.

Що відбувалося в найбільш високотехнологічних (читай: військових) галузях української промисловості в 90-і роки? Розвиватися так, як розвивався радянський ВПК, тобто за рахунок державного замовлення і державного фінансування НДЕКР, ці підприємства більше не могли. Що нам залишалося в цій, здавалося б, безвихідній ситуації? Кажу «нам», тому що ця ситуація прийшлася на той час, коли генеральним директором «Південмашу» був я. Момент був історичний і переломний водночас.

У людей коротка пам’ять, і багато хто сьогодні переконаний, що труднощі в народному господарстві України почалися з проголошенням нашої незалежності. Якщо говорити про оборонну галузь, все почалося багато раніше, чи мені цього не знати? До нашої незалежності залишалося ще біля трьох років, коли Горбачов наприкінці 1988 року проголосив принцип «розумної оборонної достатності». У зв’язку з цим було прийняте рішення скоротити військові витрати СРСР у 1989 році на 14,2%, а витрати на виробництво озброєнь і військової техніки і того більше — на 19,5%. Військовий бюджет СРСР на 1989 рік був затверджений у розмірі 77,3 мільярди карбованців, а на 1990 рік його офіційно скоротили ще майже на 10%, довівши до 70,98 мільярдів карбованців. Кажу «офіційно», тому що справжня цифра була захована як Кащеєва смерть у народній казці. Те, що радянські військові витрати дуже високі, нам, ракетникам, можна було не пояснювати. Але пересічних громадян багато десятиліть запевняли, начебто ці витрати стабільно складають всього 4 — 5% державного бюджету СРСР І більшість людей вірили, що цих відсотків було достатньо для підтримки військового паритету зі США і НАТО протягом, принаймні, 25 років!