Розділ без назви (4)

Втім, зрозуміло, що демократична Україна нікого не буде силувати у його культурному та етнічному виборі, а тим більше приневолювати до такого. Якщо людина лояльна до держави, громадянином якої є, то держава не має права вимагати від неї, аби вона поділяла також усю гаму громадянсько-патріотичних почуттів, яку відчувають ті її співгромадяни, для яких національне посідає перше місце. Не стане хоча б тому, що такі вимоги виходили б за межі законів і, перш за все, за межі Основного закону, Конституції. Ми не можемо та й не збираємось вимагати від громадян України, які належать до російської культури, щоб вони не співчували Росії, не пишалися б нею, не вболівали б за неї. Разом з тим давайте чесно скажемо собі: ідея самоототожнення виключає подвоєння етнічної свідомості. Роздвоєння свідомості — взагалі погана річ. Важкі випадки роздвоєння називають шизофренією. І якщо моя книга допоможе хоча б одній людині уникнути роздвоєння, то я вважатиму, що не даремно працював.

Останнім часом я кілька разів наштовхувався у пресі на одну й ту ж цитату — слова одного з «батьків» сучасної Італії графа Камілло Кавура. У 1861 році, після того, як процес об’єднання країни, до того часу поділеної, завершився, він сказав історичні слова: «Італію ми створили, тепер наше завдання — створити італійців». Будь-який афоризм, звичайно, згущує барви, і все ж не можна не помітити, що перед сучасною Україною постає схоже, з поправкою на «згущення», завдання.

Колись у збірці «Физики шутят» я прочитав таку фразу: «Если вы объяснили свою идею предельно внятно и доступно, какая-то часть аудитории, возможно, уловит тему вашего выступления». Я багато разів переконувався, що це не жарт, а цілком життєве спостереження. Його зовсім не слід так розуміти, що люди дурні. Навпаки, більшість людей сьогодні досить освічені та начитані. І це чудово. З фрази, яку я привів, швидше можна зробити висновок, що ваша аудиторія має чимало власних ідей і уявлень, хай не завжди впорядкованих, а тому ваші посилання до якихось фактів та істин можуть просто погано стикуватись із колом понять вашого слухача або читача.

Жартівливе спостереження невідомого фізика торкається насправді однієї дуже важливої проблеми — проблеми викладення матеріалу. Те, що явне для одного, може виявитися повною несподіванкою для іншого. Він, можливо, й погодиться з вами, але не раніше, ніж ви добре поясните. Але ви не пояснюєте те, що, на вашу думку, загальновідоме. До чого, наприклад, нагадувати, що Правобережна Україна на карті ліворуч від Дніпра, а Лівобережна — праворуч, це й так всім відомо. А якщо не всім?

Краще раз і назавжди сказати собі: речей самоочевидних для всіх і кожного не існує, а тому не соромтеся їх пояснювати. Перш за все — найголовніші і найважливіші для тебе ідеї. Краще повторитися, ніж породити нерозуміння. Твій читач або слухач швидше пробачить тобі десять банальностей, ніж одну дурницю. А за дурницю він вважатиме (по заслузі!) ту думку, яку ти не зміг йому добре пояснити.

Саме тому я розповідаю у своїй книзі про те, що може здатися загальновідомим. Вважаю, що про це треба говорити. Сьогодні більшості з нас просто необхідно визначити своє ставлення до багатьох простих тем та предметів. Або «позіціонуватися», з’явилося й таке слово. Час, уже час позіціонуватися у ставленні до речей, водночас і простих, і вкрай важливих. Такий час настав для України, такий час настав для мене особисто.

Тема «Україна — не Росія» зобов’язувала автора постійно звертатися до російської тематики, до російських реалій, говорити й розмірковувати про Росію, саме тому книгу можна назвати і дещо інакше: «Україна та Росія».

Ця книга написана українцем і з української точки зору, тому я не чекаю, що мої російські друзі будуть повністю з нею згодні. Втім, той, хто шукатиме на її сторінках щось антиросійське, марно витратить час. Так, Україна — не Росія, але це зовсім не привід, щоб погано ставитися до Росії. Принаймні — для мене.