Розділ без назви (36)

Здавалося б, начебто звідси випливає: нехай буде двомовність, тоді зникнуть конфлікти. Але це був би поспішний висновок. Володіти двома мовами «вільно» не означає володіти ними однаково. У більшості випадків мови працюють (часом навіть поза бажанням самого їхнього носія) ситуативно, у кожної мови з’являється своя соціальна функція. Визначається мова ведуча і мова, яку ведуть. Насправді ж у повному обсязі однаково володіє двома мовами меншість. Для більшості людей такий рівень двомовності і недосяжний, і, головне, не потрібний. Тому не варто орієнтувати суспільство на мету дорогу і нездійсненну.

Зовсім інша справа — добровільна двох-трьохмовність на індивідуальному рівні. Не даремно кажуть, що людина стільки разів людина, скільки мов вона знає. Але ця справа добровільна. Знати мови цікаво і навіть почесно, але рішення, яку мову (чи які мови) ви хочете (чи не хочете) додати до своєї рідної, можете прийняти тільки ви самі. Абсолютно виключено, щоб двомовність була державною метою. До речі, принцип сучасного мультикультуралізму не вимагає, як іноді думають, поголовного прилучення всіх і вся до декількох культур. Він має на увазі вільне функціонування культур, свободу доступу до них, свободу їх взаємовпливу і синтезу. Але саме свободу.

До «особливих відносин» на міждержавному рівні Україні і Росії ще потрібно прийти. Перш ніж стати «особливими», вони повинні стати «дуже гарними». Поки що вони досягли тільки відмітки «гарні», і українська сторона зробить все від неї залежне, щоб покращання продовжувалося. Що ж стосується особливих відносин у культурній сфері, вони існують з тих часів, коли наші предки ще навіть не знали подібних слів. Скажімо, київські билини, що збереглися і записані на берегах Онезького озера (і практично більше ніде) — хіба вони не уособлюють собою приклад культурного синтезу? Найяскравіший зразок культурного синтезу — творчість Гоголя. Українці зробили занадто великий внесок у російську культуру, щоб вона могла бути для українців чужою.

З часів Котляревського читачі української літератури в Російській імперії в більшості випадків були одночасно читачами російської літератури. В Україні поступово росте і продовжує рости питома вага читачів насамперед української літератури, але мине ще чимало часу, поки це буде виглядати так само природно, як, наприклад, те, що переважна більшість читаючих поляків — це читачі насамперед польської літератури і періодики.

Цей розділ я почав з підсумків останнього радянського перепису. У грудні 2001 року в Україні був проведений свій перепис населення — перший за роки незалежності. Попередній проводили в 1989 році, коли багатьом здавалося, що країна стоїть на порозі нового, але, загалом, радянського й у цьому сенсі старого, звичного життя. Такі події, як перепис населення, не можуть не ставати темою жвавих політичних розмов, не можуть не використовуватися в політичній, ідеологічній, навіть літературній боротьбі. Кожна партія повинна висловитися просто тому, що цього чекають від неї насамперед її прихильники, чекає суспільство. Першою, природно, висловилася «російська партія» і, зрозуміло, перше, що ми почули, було те, що українська влада ставить своїм завданням «штучно зменшити кількість росіян в Україні». З іншого боку, пролунало і не зовсім звичайне обвинувачення: один з видатних діячів «Просвіти» роздивився у переписі, що готується «величезна загроза українській мові».

Моя позиція така: не треба, друзі, мудрувати і лукавити. Нехай кожен відповість собі на питання — чи знає він такого українця або того, хто «вагається» (або чув про таких), що у 1989 році записав себе росіянином не за велінням серця, а про всяк випадок — щоб догодити владі, радянській владі? Відповідь, якщо це чесна відповідь, звучить так: знаю, або чув, або легко припускаю, що такі люди були, тому що жив разом з ними не на Місяці, а на Землі, у тій її частині, що називалася Радянською Україною. Так, у 1989 році частка таких людей була трохи нижчою, ніж десятьма роками раніше, коли відбувався попередній перепис — національна самосвідомість уже міцніла, — але їх все рівно вистачало, щоб вплинути на процентні підсумки перепису. І друге питання: чи вважаєте ви цього «росіянина» таким непрактичним, що він і сьогодні, у нерадянській і незалежній Україні, коли навіть генерали радянського часу перестали соромитися говорити на всю країну по-українськи, знову відхреститься від свого українства? Відповідь теж очевидна. От вам і прогноз підсумків майбутнього перепису, казав я, коли заходила мова про те, у яких підступних антиросійських задумах нам дорікають. Перепис напевно покаже зменшення кількості кон’юнктурних росіян, от і все. Тільки заради цього затівати такий дорогий захід не мало б сенсу. Він був необхідний виключно з тих причин, з яких проводять перепис в усьому світі — для з’ясування соціальних параметрів країни.

І от перші підсумки. Населення України наприкінці 2001 року — 48 мільйонів 457 тисяч осіб. З них 77,8 відсотка — українці, їхня питома вага в порівнянні з переписом 1989 року виросла на 5,1 відсотка. Питома вага росіян скоротилася на 26,6 відсотка, вони складають 17,3 відсотки — 8 мільйонів 334 тисячі 100 осіб, на 4 мільйони менше, ніж у 1989 році. Супротивники нашої державності з цими цифрами напереваги називають нашу політику «геноцидом росіян». Це такий же «геноцид» росіян в Україні 2001 року, яким був «геноцид» українців в Україні 1989 року! Одні росіяни виїхали, інші — їх, звичайно, переважна більшість серед «зниклих» чотирьох мільйонів — просто повернули собі «українське першорідство». А хтось із росіян (за дзеркальним прикладом деяких українців 1989 року!) записав себе в українці.

Ще раз скажу. Достатньо було стояти на землі, а не витати в хмарах, щоб і до перепису бути упевненим, що українців з’явиться більше, ніж у радянській Україні. Людина дошукується своєї користі, намагається пристосуватися до нових обставин, уловити, що сподобається владі, і було б безглуздо припускати, що в умовах української незалежності носити «личку» українства буде менш вигідно, ніж у 1989 році. Люди перестали боятися заявляти себе українцями — от про що, якщо дивитися правді в очі, говорять підсумки перепису. Критики опитувального листка упевнені, що картину змінило б питання: на якій мові ви говорите вдома? Як на мене, справжню картину це питання не змінило б, а тільки заплутало. Точно відомо, що багато українців, які говорять вдома по-російськи, усе рівно записали б себе українцями, більш того — назвали б своєю рідною мовою українську! Це люди, що розуміють, як воно вийшло, коли їх домашньою стала не рідна мова, і цілком нормальне їх бажання, щоб домашньою мовою українців стала українська. Так що росіян в Україні не стало менше, кажу я своїм російським співрозмовникам і в Києві, і в Москві. Стало менше українців, що оголошують себе росіянами. Щоб установити це, не треба було влаштовувати перепису — просто знати, повторюю, природу людини, знати життя, свою країну, знати, що з себе уявляв «інтернаціоналізм по-радянськи», які неприємності очікували в радянській Україні «щирого» українця...

...Мені ж, кажучи відверто, у перших підсумках українського перепису відразу впали в око інші цифри, інша пропорція — пропорція, забарвлена не національно, а економічно. 67,2 громадян України — городяни, 32,8 — жителі села. Причому це співвідношення з 1989 року не змінилося. Таким чином, Україна на третину — країна сільська. У двадцять перше століття Україна входить на третину сільською країною — не фермерською на американський чи західноєвропейський манір, а сільською по-нашенськи, з дуже глибокими слідами патріархальності і в відносинах, і в технології. Це не та обставина, що може викликати радість. Це обставина, що спонукає замислитися — замислитися глибоко і надовго. І, мабуть, немає більш важливої обставини для державного діяча, якщо він прагне працювати з відкритими очима, хоче розуміти, що звідки береться, що чим виглядає, що з чим пов’язане...

Світ рухається від патріархального села (із села!) до міста. Чим більше в країні міста, чим місто більше, тим змістовніше життя, різноманітніші професії і заняття, тим більше творчості, тим розкутіші люди, тим більше волі, тим реальніше народоправство, демократія. Місто — це насамперед демократизм, демократія. Демократія народжується в місті, демократія потрібна місту, демократія виходить з міста, завойовуючи, втягуючи в себе навколишній простір. Можна нудьгувати по селу, можна бути зворушеним селом — саме село віддає перевагу місту, усьому міському, міському життю. Міське життя в сільській місцевості — це насамперед і головним чином не сільське, а саме міське життя. Освіта, наука і техніка, промисловість, мистецтво — це все міське. Чим більш міська країна, тим вона багатша і вільніша, придатніша для гідного життя.

Можна довго розповідати про труднощі в становленні нашої демократії, про бідність, про брутальність звичаїв, особливо чиновницьких, про неправий суд, про млявість «громадянського суспільства», про те, чому, саме цей вираз доводиться заради справедливості брати в лапки, про джерела і причини всього цього, а можна просто сказати: що ви хочете, дами та добродії, адже ми з вами на цілу третину усе ще сільська країна, — і якщо не все, то багато чого стане зрозумілим. А якщо ще врахувати, що це не просто сільське, а вчора ще колгоспно-радгоспне населення з його особливими піснями і приказками («И все вокруг колхозное, и все вокруг моє», «Хто в колгоспі не злодій, той удома не хазяїн»...), ясно, наприклад, звідки вплив комуністичної партії, чому сільська частина України — це і найбільш «червона» частина...

Про що говорить той факт, що, як показав перепис, співвідношення міського і сільського населення за післярадянські роки не змінилося? Про те, що в місті не з’явилося стільки нових робочих місць для сільських жителів, щоб це помітила статистика. Більш того, частина городян, нехай теж ледь вловима статистикою, перебралася до села. Країна у певному сенсі взяла паузу, вона начебто зупинилася... не для перепочинку, ні, життя не дає нам зупинятися, а для того, щоб зробити своєрідну інвентаризацію, розібратися в радянській матеріальній спадщині, для того, щоб приступити до процесу, що називається структурною перебудовою: позбутися від непотрібних галузей і виробництв, припинити випуск непотрібної продукції і налагодити виробництво потрібної, тобто маючої збут. Це все завжди дуже болісно навіть у країнах з більш сприятливою долею.

З іншого боку, «сільською третиною» України можна багато в чому пояснити, чому ці процеси, узагалі всі труднощі післярадянського часу не стали катастрофічними, чому вони виявилися великими, величезними, але, користуючись побутовою мовою, не смертельними. Була б країна більш міською, і структурні проблеми могли її розчавити. Наша промисловість, нагадаю, була особливою — промисловістю планової економіки, власне кажучи, штучною, вона виросла не з потреб життя, не в результаті багатовікової господарської самодіяльності людей, а в процесі виконання довільних чиновницьких, нерідко фантастичних накреслень. Цю махину не могло не затрясти, як тільки вона опинилася наодинці сама з собою, як тільки звалили систему «планового» постачання і збуту, розірвалися неприродні господарські зв’язки в масштабах Радянського Союзу. Для створення нових, природних зв’язків, для пристосування штучної промисловості до природного попиту, до вимог вільного ринку потрібен час, дуже багато часу і жертв. І от у цих умовах та, що «сидить на землі», третина населення змогла прокормити, по-перше, себе, а по-друге — чималу частину городян, адже майже в кожного — родичі в місті. Місто перейшло на утримання села, минаючи торгову мережу: приїздить людина погостювати до матері — повертається до свого Харкова або Одеси навантаженою картоплею, м’ясом, банками з «консервацією». Це виручало людей у радянські часи, а в післярадянські багатьох просто врятувало і продовжує рятувати.

Більшість сільських жителів веде натуральне або майже натуральне господарство, у цьому господарстві бере участь дуже помітна частка городян. Це позначається на настроях, на психології. Товарне господарство породжує одну психологію, натуральне — іншу, це різні світи. «Товарна» людина легше засвоює демократичні поняття і цінності, вона більш рухлива, заповзята, більш вимоглива до законності, більше цінує організованість, чіткість у роботі, менше схильна вірити обіцянкам, більше розраховує на себе, не боїться відповідальності. Коротше: без такої високої питомої ваги сільського населення незалежній Україні довелося б пережити більше труднощів, але з такою високою питомою вагою сільського населення вона не зможе належним чином розвиватися, — отже, треба очікувати зростання міст.

Коли думаєш про все це, сидячи над підсумками перепису, то, звичайно, бачиш, наскільки наївні, поверхневі, легковажні припущення охоплених політичними пристрастями людей про його справжні цілі — про те, що він нам потрібний був ніби-то для того, щоб «штучно збільшити кількість» українців, або для чогось настільки ж «хитромудрого». Життя взагалі ж хитромудріше за нас. Не варто забувати, наприклад, що помітна питома вага сільського населення — це помітна питома вага побутової української мови, це сільський базар, куди Іван Нечуй-Левицький відправляв молодих українських письменників учитися рідній мові, особливо в жінок, особливо слухайте їх, наставляв він. Перетікаючи, вже в умовах незалежної України, до міст, ця частина населення не буде так легко й охоче розлучатися з рідною мовою, як в імперські часи...