Розділ без назви (28)

Проте справа не тільки в цьому. Є така небезпечна річ, як свербіж боротьби заради самої боротьби, є ті, хто недовоював. Читаю у «Дзеркалі тижня»: «За іронією долі український народ... одержав незалежність якось протиприродно легко та просто» (це пише Тарас Чорновіл). Надзвичайно цікава помилка на слові: «протиприродно». Природно було б, мабуть, з кров’ю? Щоб незалежність сприймалась як прямий та негайний наслідок кривавої спокутної жертви? Прихильників краси стилю з числа пассіонарних націонал-романтиків відсутність крові цілком могла розчарувати. Особлива Божа милість позбавила Україну такої стильової досконалості, інакше кажучи, позбавила зайвих жертв та крові на вівтар незалежності. Досить цієї крові було пролито у минулому, нам вистачить. Україна сплатила по всіх рахунках заздалегідь. Але як бути з тими, хто недовоював? Свербіж боротьби підштовхує їх, серед всього іншого, на винахід ворога та його культ.

Підгодовує це винахідництво і російська сторона. Я маю на увазі не тільки претензії (слава тобі, Боже, ніби-то вони потроху згасають) окремих безвідповідальних політиків на Крим та Севастополь. З російської сторони всі ці роки не вистачало та й не вистачає досі якогось важливого символічного жеста. Не знаю, яким повинен бути цей жест, та й не став би робити подібних підказок.

Я чув від наших політологів таку думку: «Із самого початку не було проблем із російським визнанням України на державному, дипломатичному та інших офіційних рівнях. З деяким запізненням, але якось утрусилося також з політиками, окрім зовсім маргінальних. Щосили їздять до нас актори. А ось процес нашого визнання російською громадськістю, громадською думкою, інтелектуалами, письменниками і навіть журналістами — окрім тих, хто працює в Україні — іде якось аж надто повільно. І досі залишається враження, що не всі ще визначились: є ми або ні. Обсяг контактів неприпустимо низький. Не смертельно, ясна річ, але якось сумно».

Чи не тому у частини українців зберігається підозра, що росіяни криються із якоюсь задньою думкою щодо України? Адже ми дуже літературні народи, для нас страшенно важливі думки «володарів дум», ми надаємо величезного значення тому, що написано на папері. Той факт, що не хтось, а сам Солженіцин дає характеристику нашим кордонам як «фальшиво измысленные, ленинские», і оголошує «государственным воровством» «присвоение [! — Л. К.] Севастополя», нас зачіпає куди більше, ніж зачепив би на нашому місці німця, італійця, австрійця, швейцарця.

Мабуть, можна уявити собі український та російський народи як двох братів, один з яких вирішив розгородити спільну раніше ділянку, щоб кожен жив своїм домом. І не тільки вирішив, а й зробив. Незважаючи на часткові незгоди та суперечки, другий брат не чинив опору, підписав папери про розділ. Але помітно, що у нього на серці залишився холод. Час би йому уже із широкою посмішкою простягнути руку та сказати: «Я не бажав розділу, брате, але ти маєш право наполягати, і я більше не сперечаюся з тобою. Ось моя рука». Вважаю, що пауза з боку російської громадськості затягнулася.

Мені завжди здавалося, що у простих людей Росії є якесь фундаментальне, пов’язане з Україною почуття, що відокремлює її у їхніх очах від інших народів. Зустрічне почуття, як на мій погляд, без сумніву також притаманне простим українцям. У інтелігентів же з обох боків, як у людей «несерійних», наявність або відсутність особливого ставлення непередбачена. Згодом все це підтвердила соціологія. Але вона ж таки виявила і звичайну у наших стосунках асиметрію. Росіяни сприймають Україну рівно, дуже мало таких, хто мав би до неї негативні почуття. А от в Україні виявилось несподівано багато (близько 20% опитаних) тих, хто сприймає Росію зі знаком мінус, хоча й знають українці Росію набагато краще, ніж росіяни Україну.

Серед росіян завжди були сильними досить спрощені уявлення про нас, а сучасні російські ЗМІ, як на мене, тільки погіршують справу. Якщо єдино можливий вид «культурної новини» з України — це «гоніння на російську мову» (чого, зрозуміло, немає — ті, хто бажає, можуть поцікавитись принаймні статистикою видавничої справи), то у російської аудиторії повинно скластися враження, що в Україні не залишилося ані кіно, ані театру, ані музики, ані живопису, ані архітектури, ані літератури.

Журналістика, як відомо, впливає на все. Мені говорили, що антиукраїнські настрої потрапляють сьогодні і у російські телевізійні серіали, і навіть у новітню художню літературу, у кіно. «Культова» кінострічка «Брат-2» — взірець антиукраїнізму. Все це дуже сумно.

Я поцікавився тим, як висвітлювали російські ЗМІ святкування 10-річчя нашої незалежності. Виявляється, російські телеканали показали приїзд до Києва Володимира Путіна, парад на Хрещатику та ще кілька кадрів урочистого засідання і концерту, що ж, дякуємо й за це. У пресі, за виключенням «Независимой газеты» були лише поверхові статті, схожі одна на одну. У них часто повторювалось слово «незалежность». Як бачимо, це слово, так само як слово «самостийность», уже увійшло до російської мови. Що ж, порадіємо її збагаченню. Щоправда, ті, хто використовує ці українські слова, чомусь вважають, що від цього їхні тексти набувають іронічного характеру. Але іронія — то річ тонка. Через те, що вона не терпить незграбності, виразно можна побачити лише досаду.

Але дещо мене все ж щиро вразило: виявляється, ні по одному з шести головних московських телеканалів не було 24 серпня 2001 року ані фільма про Україну, ні спеціальної передачі. Ось і спробуй після цього вірити, що у Росії телебачення під контролем держави! Адже на рівні російської держави ставлення до нашого ювілею було зовсім іншим. Досить прочитати текст привітальної промови Путіна з нагоди 10-річчя української незалежності, аби зрозуміти, яке значення надавалось участі російського президента у нашому святі. Про візит Путіна у Київ всіх повідомили заздалегідь, окрім того, оповістили, що рік 2002 проголошений у Росії «Годом Украини» — а по телебаченню, окрім інформації у новинах, нічого. Майже не маю сумніву, що так сталося якось само собою. Мабуть, плануючи передачі на серпень, не вважали цю подію дуже важливою. Якщо це так, то воно дуже показово, тому що виявляє абсолютну відсутність інтересу до України. Зрозуміло, не у глядачів, а у тих московсько-радянських інтелігентів від сорока років та старших на московських телеканалах і взагалі у ЗМІ, які вирішують, що саме для їхньої аудиторії важливе, а що не дуже. Такі люди (або слід вести мову про прошарок?) — досить цікаве явище. На них варто трохи затриматись, тому що саме вони формують ту частину російського ставлення до України, яку бачать всі.

Хоча мені мало доводилося зустрічатися у житті з такими людьми, вони для мене тепер добре зрозумілі. Виховані при радянській владі, ці люди залишилися «образованцами», хоча в цьому немає їхньої провини, лише біда. Вони так і не стали тими класичними російськими інтелігентами, з яких — завдяки їхній чуйності, здатності відгукнутися на чужий біль та універсалізму — колись брав приклад весь світ. Те, що вони з юності мріяли про волю та тяглись до забороненого, чудово. Погано те, що зневажаючи все, на їхню думку, «совкове», вони анітрохи не співчували самим «совкам». Приховану радянською цензурою інформацію вони добирали через Сам- і Тамвидав, але їх мало бентежив той факт, що українські інтелігенти, які «шукають правду» у той самий спосіб, ризикували набагато більше — відомо, що українська радянська влада поводились із розповсюджувачами та читачами забороненої літератури набагато суворіше, ніж російська. Українці взагалі завжди знаходились десь на периферії російської дисидентської свідомості. Ці милі москвичі так і залишились — не всі, зрозуміло, але у своїй переважній більшості — сліпі та глухі до України, до її історії та культури, до української правди та українського болю; український світ залишився для них чужим та незнайомим — більше, мабуть, незнайомим, ніж чужим.

По правді кажучи — майже все українське, що могло потрапити, без спеціальних пошуків, у поле зору цих московських інтелігентів, було безнадійно «совковим». Книжки наших «лауреатів», які перекладалися на російську мову, були у переважній більшості фальшиві та кон’юнктурні. Напевне, саме ці перли культури створили у людей, про яких я веду мову, викривлений та несправедливий образ України, а заглиблюватися у предмет вони не мали бажання.

Та й сьогодні якщо вони звертаються, з тієї або іншої причини, до української тематики, напівзнання предмета, яке чи не гірше повного незнання, наповнює їхні тексти неуцькими нетактовностями. Це особливо помітно, коли який-небудь поважний «образованец» візьметься до освіти читачів з українського питання «в цілому» — як правило, на тлі розповіді про свою поїздку, після довгої перерви, у Крим, Одесу або Трускавець. Він буває також схильним до різних незграбних жартів, а то й до ганебних анекдотів «про хохлов». Про «зустрічні» дурниці та кліше з українського боку, про мазохистське роздирання болячок я вже згадував.

Коли вже про це зайшла мова: мені здається, інтелігенти колишнього СРСР повинні зобов’язатись забути анекдоти з «національними» сюжетами. Пригадую, з яким смаком думку про те, що чукча не людина, вкорінював у громадську свідомість у восьмидесяті роки один естрадний блазень. Спочатку інтелігенція відкидала цей непотріб, але потім потроху звикла і досить далеко зайшла з тих часів.

Чи замислювались мої російські друзі над тим, що якби навіть у України не було інших причин прагнути незалежності, їй було б цілком досить російської гордині?

На мою думку, справжнє ставлення Росії до України куди точніше відображують все ж слова російського президента Путіна у зв’язку з 10-річним ювілеєм української незалежності: «Це наше спільне свято». Такі слова дорогого варті. Не стану приховувати, ми їх чекали довго, всі десять років. «Наші особливі почуття та відносини — навіть не на роки, вони на століття», — додав він.

Хочеться думати, що всього через кілька років, а вони минають швидко, людям важко буде повірити в те, що Україна та Росія зазнали наприкінці XX століття короткий період чи то охолодження, чи то взаємонепорозуміння. Його нижня точка, слава Богу, лишилася позаду — нехай цього ще поки й не скажеш, переключаючи програми у Москві. Крізь зарозумілу байдужість (або байдужу зарозумілість?) московських ЗМІ проростає природна та здорова російська цікавість до України.

Ставлення одного до іншого, ясна річ, не зводиться до того, що наша преса пише про Росію, а російська — про нас. Ставлення виявляється і у такому, наприклад, факті, що з нагоди нашого договору про вільну торгівлю (а ми його підписали ще у 1994 році) російська сторона як колись, так і досі робить чималі виключення для важливих груп товарів. Але, як прагматик, я вважаю за краще не горювати тому, що зараз ці виключення стосуються 9 — 10 груп, а радіти з приводу того, що зовсім недавно ця сфера охоплювала 37 найменувань. Що не кажи, а подібні речі піддаються спрямованій та завзятій коректировці.

Може бути й так, що праві циніки, які говорять: щоб по-справжньому покращити стосунки, треба спочатку їх трохи погіршити? Без цього, мовляв, добре ставлення ніхто не цінує.