Розділ без назви (23)

Країни Південно-Східної Азії здійснили у своєму розвитку небачений стрибок від архаїчних докапіталістичних відносин до сучасної економіки шляхом установлення, уже на старті своїх перетворень, не просто капіталістичних, а, користуючись марксистською термінологією, державно-монополістичних відносин.

Держава та приватний капітал повинні діяти спільно для формування ефективного внутрішнього ринку, підвищення платіжноспроможного попиту, для реалізації інших завдань економічного зростання, включаючи і соціальні, для максимальної концентрації сил та ресурсів (зокрема експертних) на розвитку іноваційної сфери. Інша справа, що держава не повинна віддавати накази приватному бізнесу, їх взаємодія — тонка, делікатна, невтомна праця з обох боків.

Певна річ, будь-яка структура приватного капіталу, що співробітничає з державою, працює для блага країни, ризикує бути оголошеною олігархічною. Найпростіше, що кажуть у таких випадках — про зрощення ікса або ігрека з владою, з людьми влади задля взаємної нечистої вигоди. Це відповідає дійсності, але не завжди, тут великий простір для домислів та соціальної демагогії, яка посилює напруженість у суспільстві. Я дивлюсь на такі речі, як на різновид «податку на свободу». Головне, що таки на свободу.

На світанку ринкових реформ із захопленням розмірковували про те, що майбутнє української економіки пов’язане з пріоритетним і навіть винятковим розвитком малого та середнього бізнесу. Люди зачаровували себе цифрами, які показують, що у передових країнах все тримається ледь не виключно на дрібних підприємцях. Мимоволі вимальовувався безкрилий образ України як країни дрібних крамарів та ремісників, країни будиночків під дахами з черепиці та безлічі крамничок. Таким, не спрямованим у майбутнє, підприємництвом часом милуються ті самі люди, які закликають каленим залізом випалювати з українців «психологію малороса» — психологію другорядності.

Одразу підкреслю: я особисто всіляко сприяю та буду сприяти малому та середньому підприємництву. Цей сектор в Україні поки що представлений переважно торгово-посередницькими фірмами та підприємствами сектору послуг, поступово росте також і складова впровадження, але я не забуваю, що найбільш успішним та прибутковим у всіх без винятку країнах Заходу виявляється такий малий та середній бізнес, який розвивається у зв’язку з великим. Не той, що виник сам по собі, а той, що був покликаний до життя появою гігантів. Він виконує функцію сполучних та проміжних структур, займаючи ті ніші у економічному просторі, які великі підприємства займати не можуть і не повинні. Чим більш розвинений такий бізнес, тим відчутніше прискорюються економічні процеси обертання коштів. Це, у свою чергу, підштовхує прогрес технологій, оптимізує використання робочої сили. Сам по собі малий та середній бізнес не може стати становим хребтом економіки. Але він з успіхом сприяє зростанню інтелектуального потенціалу суспільства, його фінансових та матеріальних ресурсів, а головне — допомагає повному задоволенню потреб та запитів людей, підвищує індивідуалізацію та «штучність» цих запитів.

Безглуздо протиставляти малий та середній бізнес великому капіталу та великим підприємствам. Треба виходити з того, що основою незалежної національної економіки, її несучої конструкції може і повинен стати великий національний капітал, який працює спільно з малим та середнім бізнесом.

Серед найважчих наслідків того, що ми входили у ринок стрімголов, — тіньова економічна діяльність. Сьогодні у тіні обертається, згідно більшості оцінок, 40, а по деяких — до 70 відсотків валового внутрішнього продукту (ВВП). Близькі оцінки даються також і для Росії. Тіньова економіка обходиться нам, як стверджують експерти, в 10 — 12 мільярдів гривень, це гроші, які проходять повз державний бюджет. Найнебезпечніше тут — «ліквідність» державного апарату, перетворення чиновників у активних діячів тіньової економіки. Світовою практикою доведено: чим слабіша держава, тим більший сегмент економіки іде у тінь. Звідси вимога: оздоровчі заходи повинні торкатися перш за все самої держави, її дієздатності.

Природний наслідок розквіту тіньової економіки — поява «олігархічних» структур, їхнього зрошення з державним апаратом. Слово «олігархія» походить від старогрецьких слів «олігос» (мало хто) та «архе» (влада) і означає «влада небагатьох». Уже із визначення видно, що олігархія ворожа демократії, тобто владі більшості (буквально «владі народу»). Термін «олігархія» не зовсім точний, тому що «мало хто» можуть бути не обов’язково багатими, а, наприклад, аристократами, і у давнину словом «олігархія» позначали саме правління знаті. Більш правильним, у випадку України та Росії, було б слово «плутократія» («плутос» — багатство), та воно й більше у дусі наших мов, тому що одразу породжує у думці ряд: плутяга, плутощі (тобто шахрайство). Слово «плутократія» широко використовувала геббельсівська антиамериканська пропаганда, може тому воно, за мовчазною угодою, в наші дні не використовується.

Якщо капітал зайнятий своєю справою, немає причин оголошувати його олігархічним. Але держава не може виконувати свої обов’язки, якщо її політику значною мірою будуть визначати, виходячи із своїх інтересів та мети, окремі могутні особи або групи, що здатні вплинути на законодавчі та правоохоронні органи, судову практику, центральні та місцеві керівні структури, на засоби масової інформації.

Масова свідомість не завжди ясно уявляє, які погрози приховує у собі могутній олігархічний тиск на владу. Наприклад, країні життєво необхідний певний закон, але у випадку його прийняття олігарх N буде недоотримувати, умовно кажучи, по сім мільйонів доларів прибутку щорічно. Усвідомивши це, N з допомогою всіх, що є у його розпорядженні, таємних важелів, включаючи підкуп, шантаж, інтриги, компромат, зірве прийняття закону. Його аж ніяк не турбує, що провал закону обійдеться його країні в мільярди. Свої мільйони йому дорожчі державних мільярдів.

При відсутності противаг олігархічному капіталу починається його самовідтворювання, він стає всесильним та невразливим. Чимало країн світу, не відчувши вчасно погрози олігархічного переродження, надовго опинилися на узбіччі сучасної цивілізації. Такий розвиток став би для України фатальним, і ми його ні в якому разі не допустимо. Для цього нам не обійтись без подальшого підвищення дієздатності держави. А щоб її підвищити, ми повинні оптимізувати державне управління, продовжити адміністративну реформу, рішуче скоротити апарат управління, забезпечити розмежування влади та власності, створити по-справжньому незалежну судову владу. Кажуть, що генерали завжди готуються до минулої війни. Наші реформатори першого призову, схоже, мимоволі готували Україну до життя у XX столітті. Скажімо, до життя наприкінці 70-х років XX століття — непогані часи, але вони не повернуться. Схоже, наприклад, що вони аж ніяк не розраховували на стрімкі процеси розшарування світу.

Країни світу сьогодні заведено підрозділяти на три рівні: перший — країни постіндустріального розвитку або «нової економіки»; другий — країни традиційних індустріальних технологій та масового виробництва. Для деяких з моїх читачів словосполучення «постіндустріальний розвиток» залишається все ще незвичним. У ряді країн, які у минулому були лідерами економічного розвитку, за останні два десятиліття бурхливо склалась принципово нова господарська система, основним ресурсом якої стають знання та інформація. Завдяки новій господарчій системі ці країни відновили динамізм свого розвитку, який ще двадцять років тому здавався безповоротно втраченим, і знаходяться сьогодні, напевне (про мої сумніви трохи пізніше), у авангарді світового прогресу.

Постіндустріальні держави «нової економіки» експортують у першу чергу інформаційні та наукомісткі продукти — комп’ютерні технології, програмне забезпечення, патенти та «ноу-хау». І, зрозуміло, складне устаткування, ліки нового покоління, системи оптоволоконного та супутникового зв’язку, дорогі мікрочіпи, тонкі прилади — весь набір сучасного високотехнологічного устаткування та техніки. Можливості безмежного споживання інформації та знань, особливо з появою Інтернету, створили для постіндустріальних держав нескінченно місткий ринок у всьому світі та забезпечили величезні прибутки. Якщо я виробляю алюміній, то можу продати чушку алюмінію тільки один раз, а якщо я виробляю комп’ютерне забезпечення, один і той самий «софт» я можу продати мільйони разів. Менш прибуткові виробництва поступово переміщуються з цих країн у «третій світ». Більш удачливі країни «третього світу» стають у кращому випадку складальними цехами міжнародних корпорацій.

По всій планеті йде своєрідний міжрівневий обмін: продовжується перерозподіл ресурсів на користь першого рівня, складаються механізми закріплення рівней. Ці механізми майже виключають можливість вертикального переміщення, таке можливе тільки для дуже обмеженого кола. І це, здається, зрозуміло: отримуючи великі та незаперечні переваги, постіндустріальний світ не палає бажанням ділитися ними. Ринкова конкуренція — це, на щастя, не «соціалістичне змагання», але й вона, як то кажуть, не без «першородного гріха». Формується (або вже сформувалась) своєрідна кастова замкненість найбагатших країн. У той же час в останні десятиріччя зростає нерівність, поглиблюється безодня між багатими та бідними. Все це небезпечно посилює нестабільність сучасного світу.

Фінансова криза 1997 — 1998 років додала енергії та красномовства тим, хто викриває «несправедливості» світового порядку: занадто великий вантаж кризи випав на країни, які сподівались поступово затвердитись як рівноправні суб’єкти цивілізаційного процесу. Гроші перетікли до найсильніших, а слабі залишилися ні з чим. Проблема глобальної нерівності загострилася у зв’язку з тим, що за останнє десятиріччя до числа бідних країн приєдналися колишні радянські республіки, серед них і Україна. Наша країна опинилася на другому рівні, і поки що для неї не видно перспективи піднятися вище у світовій ієрархії — але, підкреслюю, не видно саме у рамках тієї моделі трансформації, яка, на лихо, була нами обрана.

Я схильний погодитися з тими, хто бачить у дуже чіткій стратифікації світу небезпеку також і для країн першого рівня. Економіка таких країн уявляє гранично відкриту систему. Її існування можливе тільки за умов безперебійного функціонування загальнопланетних фінансових, транспортних та інформаційних мереж. Якщо внаслідок якихось причин їх робота буде порушена, економічна катастрофа виникне майже одразу. Деіндустріалізація, що йде сьогодні у країнах першого рівня, те, що вони переводять у «третій світ», де більш дешева робоча сила, все більші обсяги виробництва, робить ці країни дуже вразливими. Країни другого і особливо третього рівня, раптом щось станеться, виживуть, але хто може ручитися за країни першого рівня?

Майбутнє занадто не завбачене, щоб класти всі яйця в один кошик. Як людина, що все життя пов’язана із складним виробництвом, я цілком уявляю собі економіку, яка надає можливість, в разі потреби, здійснити досить швидкий перехід від високотехнологічної продукції до більш традиційної номенклатури виробів, та назад. В ідеалі (не знаю тільки, чи можна його досягти) я бачу Україну країною, де повномасштабна індустрія та масове виробництво співіснують з постіндустріальним виробництвом та високотоварним сільським господарством. Якщо тут можливо провести аналогію з класовою структурою суспільства, то я б віддав перевагу тому, щоб Україна перебувала у верхньому шарі середнього класу, як у більш надійному, стійкому та безпечному.

Є ще одна причина, що утримує мене від бажання бачити Україну постіндустріальною країною у чистому вигляді (добре, що така можливість ще довго не буде на порядку денному). Населенню країн першого рівня доводиться все менше боротися за підтримання досягнутого життєвого рівня; завдяки розвинутій (а то й гіпертрофованій) системі соціальних гарантій з’являється все більше людей, які не просто не бажають працювати, але й можуть дозволити собі не працювати. Росте й кількість робіт, які мешканці цих країн не бажають виконувати, їх місця займають вихідці з інших континентів, що помітно змінює демографічну та релігійну структуру населення і навіть його зовнішній вигляд.

Загальний гедоністичний крен життя веде до випереджуючого перетікання робочих рук в індустрію дозвілля та розваг, до збільшення числа людей, які обходяться без сімейних уз та вважають їх тягарем, зайвою морокою (а також і до збільшення численності сімейних пар, що обходяться без дітей), до стрімкого зростання сексуальних меншин, до легалізації наркотиків, дозволення евтаназії та клонування (поки що не людини повністю, але її «запчастин»). Руйнуються тисячолітні табу, які виникли зовсім не випадково. Лібералізм погрожує обернутися карикатурою на самого себе: уже дозволені однополі шлюби, і це, боюсь, тільки початок.

Наполеглива праця, здається, вже втратила характер головної чесноти. Епоха розслабленості відчувається буквально у всьому — аж до найновішої моди чиновників та менеджерів брати з собою у ділові поїздки та на семінари дружин (або коханок) і (або) дітей. Ніяке зростання продуктивності та ефективності праці не зможе довго випереджати дію цієї розслаблюючої психологічної установки.