Розділ без назви (21)

У 1716 році переїхав до Петербургу і став найближчим помічником царя у проведенні церковної реформи префект Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович. При Стефані Яворському та Прокоповичі більшість місць викладачів у Слов’яно-Греко-Латинській академії зайняли кияни, викладання було поставлене за київським зразком, навіть більшість учнів у Москві були з України. Закінчивши навчання, вони нечасто поверталися на батьківщину, а залишалися у Великоросії, поступово посідаючи найважливіші духовні посади. За виразом вчених, культурний клімат у цій академії визначався духом українського барокко.[29] Ці та подібні їм люди до деякої міри українізували Росію, і у першу чергу Петербург. Відоме ствердження: «Московию превратили в Россию не немцы Петра, а хохлы Елизаветы» — звичайно, гіпербола, але зерно істини у ньому є.

Якими словниками, головним чином, користувалися у Росії аж до XVIII століття? Лексиконами українців Паші Беринди («Лексикон словено-российский и имен толкование») та Лаврентія Зизанія. Якими граматиками користувалися у Росії? Граматиками знову ж таки Лаврентія Зизанія та ще одного українця, Мелетія Смотрицького (Ломоносов називав граматику Смотрицького «вратами премудросте»), їхні праці узаконили мову, що складалась із загальнозрозумілих церковнослов’янських та народних елементів. Сьогодні ми звемо її староукраїнською книжковою мовою. Вдосконалюючи церковнослов’янську мову, вона з більшим успіхом ніж російська, переборола архаїку. У ній раніше, ніж у російській, з’явилися і віршова поезія, і драми, вона мала необхідні нові слова та терміни, при цьому, завдяки спільній основі, вона виявилася повністю зрозумілою та прийнятною у Москві. Російський правопис з того часу спирався на принципи, закладені Мелетієм Смотрицьким у «Грамматике словенской». Київський вчений дав російській граматиці також ту термінологію, якої вона й досі дотримується.

Хто став готувати нові російські кадри у московській Слов’яно-Греко-Латинській академії та інших «вузах» того часу? Цілий десант київських професорів.[30] Кілька десятиріч підряд українці складали серед викладачів вагому більшість. І кожен з них, навіть не ставлячи перед собою такого завдання, наближав московську ділову, літературну та урочисту мову до київського взірця. Не до живої народної мови Києва, а до дещо штучної, багатої полонізмами та латинизмами, але досить «російської» на слух мови Києво-Могилянської академії. Студенти засвоювали цю мову, відтворюючи її потім все життя у живій мові та письмі. Вона ставала мовою освіченої Росії.

Росії треба було наздоганяти Європу, і протягом всього XVIII століття на російську мову перекладають запаси європейської премудрості, що накопичились за віки. Перекладачі, серед котрих процент українців був набагато вищим «натурального», — теж законні учасники процесу формування російської літературної та наукової мови. Під впливом латини вони привнесли у російську мову особливі конструкції книжкового перекладу, уже звичні для освічених українців. Російський мовознавець Микола Трубецькой стверджував: «Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской, украинской культуры». Культуру Росії XVIII — XIX століть він не дарма називав «русской культурой в малороссийской редакции».

Проте, сама Україна за сто з чимось років перетворилася у культурну окраїну Росії. Вікном у Європу став Петербург. Тобто сталось дивне. Українські лексикографи наступного, XIX століття відправилися за справжньою українською мовою у гущу власного народу, завдяки чому українська мова набагато більше розійшлася з церковнослов’янською, а росіяни залишали собі, хоча й досить з того часу опрацьовану та розвинену, але все ж «словено-российскую» літературну мову, близьку до староукраїнської книжкової, створеної чималою мірою українцями. А хто потім розвивав та просував цю мову? Літературну мову у будь-якій країні вдосконалюють головним чином письменники та поети. У Росії цим займались, серед інших, Гоголь, Короленко, Мережковський, Ахматова (Горенко), Чуковський, Маяковський (він писав про своїх предків: «...Я дедом — казак, другим — сечевик...») Загалом же, жартома, можна пошкодувати, що ми не запатентували цю мову у свій час. Могли б сьогодні отримувати хороші відсотки.

Ще за часів царя Олексія Михайловича українець Ділецький, автор «Грамматики мусикийской», створив у Москві композиторську школу багатоголосого хорового співу. Та й у Петербурзі українська музика з успіхом суперничала з італійською. Талановиті петербурзькі композитори XVIII століття — Березовський, Пашкевич, Бортнянський — українці. Козацькі голоси так цінувалися, що учасників придворної співацької капели довгий час набирали тільки з Глухова, а послухати її приїздили з найвіддаленіших кінців Європи. Сам Григорій Сковорода, у якого був чудовий голос, в 1741 — 1744 роках співав у придворній капелі.

Відомий також і вплив українського архітектурного барокко. Церкви цього стилю у Чернігові, Ніжині, Переяславі викликали наслідування у Росії аж до XIX століття. Коли проходиш повз Ізмайловський собор у Петербурзі, недарма відчуваєш щось рідне. Багатьох українських зодчих з давніх часів запрошували працювати у Великоросію. Будови Івана Зарудного належали до головних прикрас Москви, його Меншикова вежа протягом кількох років була найвищим московським «хмарочосом» (вища від Івана Великого — всупереч закону) і перестала бути такою лише після того, як у її верхню дерев’яну частину вдарила молнія.

Не виходячи за межі XVIII століття, спитаємо себе: хто є найвизначнішим представником класицизму у російському мистецтві? Відповідь: українці Боровиковський, Левицький, Лосенко, Козловський, Мартос, Демут-Малиновський. А якщо попросять назвати першого російського історика-джерелознавця, що вже у XVIII столітті працював з документами на цілком науковому рівні, то доведеться назвати Бантиш-Каменського, теж з києво-могилянських «спудеїв».

Деякі діячі Гетьманщини були абсолютно вражаючими політиками-парламентарями. Наприклад, Данило Апостол. Я б охоче прийняв таку людину на державну службу, тільки де він? За час свого гетьманства (жовтень 1727 — січень 1734) він заснував казначейство, яке склало перший у історії Гетьманщини річний бюджет, продовжував реформи у суді, різко скоротив число урядових чиновників-наглядачів у своїй адміністрації, провів ревізію та повернув незаконно присвоєні землі у громадське користування. Але все це дрібниці у порівнянні з тим, що він видер-таки у цариці Анни Іоановни. Він домігся скорочення (до 6) числа російських полків в Україні, повернув під свою юрисдикцію Київ, що знаходився під наглядом імперського губернатора, відвоював право самому призначати генеральну канцелярію та полковників, отримав згоду на відміну мита, встановленого для українських купців на митному кордоні з Росією, зробив так, щоб Гетьманщина була у віданні Колегії іноземних справ, а не Сенату, наполіг на амністії козакам, що втікли з Мазепою у Туреччину. А ще й зверх цього був «пожалований» царицею 1500 селянських дворів. Он який Апостол!

І не підлабузник же царський, зовсім ні — у минулому був соратником Мазепи, підтримував Полуботка. Щоправда, і воював за Росію на совість, а надто у Азовському поході. У розпорядженні Апостола не було тієї зброї, з допомогою якої пізніше домагався пільг для українського шляхетства Олексій Разумовський, коханець цариці Єлізавети. Про це не могло й бути мови: коли Данила Апостола обрали гетьманом, йому було 69 років. Він не вважався інтелектуалом та ще й був кривий на одне око (політично залишаючись гострозорим та пильним, як орел). Його син Петро, той уже і щоденник вів французькою, але дослужився тільки до бригадира. Від Апостолів пішли Муравйови-Апостоли, від Безбородька — Кушелеви-Безбородьки. Українські та російські основи у знатних родах чим далі, тим більше перепліталися.[31]

Із року в рік сотні, а потім і тисячі честолюбних українських отроків та юнаків відправлялись до Петербургу і по всій імперії — від Варшави і Тифлісу до Камчатки і Коканда — робити кар’єру. З Чернігівського колегіуму, з Ніжинської Гімназії вищих наук, з Кременчуцького ліцею, з шкіл, училищ, гімназій, університетів вони їхали із твердим наміром знайти службу або продовжити освіту, вони виявляли чудеса працелюбності та ретельності. З свого Гадяча, Путивля чи Пирятина вони завжди везли листа від батьків або тітоньки до старого товариша, однополчанина або ж родича, що давно поселився десь на просторах Російської імперії, з проханням подбати та наглядати. Земляки ж були скрізь.

Три колишніх однокласника, Гоголь, Гребінка та Нестор Кукольник приїхали у різні роки до Петербурга і стали письменниками. Гоголь їхав у Петербург разом із ще одним своїм однокласником Сашком Данилевським. Того не звабила література, він поступив на службу у Міністерство внутрішніх справ. Потім Гоголь знімав квартиру на двох з іншим однокласником, Миколою Прокоповичем, який пізніше став викладачем російської словесності у кадетському корпусі. Зустріли вони у Петербурзі також інших своїх товаришів по ніжинському ліцею — Василя Любича-Романовича, Костянтина Базиля, Григорія Висопького, когось іще. Мало хто з їхнього класу лишився на батьківщині.

Хто-небудь коли-небудь напише велике дослідження про численних дітей України, що покинули її назавжди, щоб загубитися у просторах Росії. Хтось трохи змінив фамілію: Тарасенко став Тарасенковим, Ільєнко — Ільєнковим, Товстоног — Товстоноговим, Вареник — Варенниковим, більшість же залишились при своїх. Тим, хто виріс в Україні, я впевнений, вона снилася ночами.

У Гоголя є молитва під назвою «1834». «Таинственный неизъяснимый 1834! Где означу я тебя трудами? Среди ли этой кучи набросанных один на другой домов, гремящих улиц, кипящей меркантильности, этой безобразной кучи мод, парадов, чиновников, диких северных ночей, блеску и низкой бесцветности? В моем ли прекрасном, древнем, обетованном Киеве, увенчанном многоплодными садами, опоясанном моим южным, прекрасным, чудным небом, упоительными ночами, где гора обсыпана кустарниками с своими гармоническими обрывами и подмывающий ее мой чистый и быстрый мой Днепр. Там ли?»

Хтось повернувся, більшість — ні. І 99% загубилися, як то кажуть, у складках місцевості. Але один відсоток — ті, що не загубилися — це багато тисяч чудових імен, що прикрасили історію, політику, ратну справу, літературу, науку, техніку, педагогіку, культуру, мистецтво... Росії. Але ж ми все одно маємо право і повинні пишатися ними. Або ні? Може, у відповідності до «колоніальної» гіпотези, нам слід дивитись на українців, що знайшли себе у Росії, як на жалюгідних «колабораціоністів», «ренегатів» та «компрадорів»? Можливо, Гоголь — просто перевертень? Або в дусі своєї ж таки творчості, вовкулак?

Їм самим було б дико почути таке. Їм не були відомі політичні ідеї, що складають нині фундамент подібних звинувачень. Вони відчували себе підданими імперії. Гнєдіч, що у шістнадцять років покинув рідну Полтавщину, щоб, як стверджують, ніколи туди вже не повернутися, не зрозумів би, чому в тому не звинувачують також і Ломоносова, який жодного разу не відвідав свої Холмогори. Як людина освічена, Гнєдіч міг пригадати ще й такий аргумент: Андрій Боголюбський у XII столітті та митрополит Максим у ХІІІ, переселяючись з Києва до Суздаля, не вважали, що переїжджають в іншу країну. І був би правий. Українці, про яких я веду мову, не були відступниками, не будемо їх звинувачувати даремно. Вони вважали себе «русскими из Малороссии». У їхні часи українська свідомість ще не пробудилась настільки, щоб вони підкреслено вважали себе українцями у Росії.

А ще ж були, окрім того, — і вже не тисячі, а мільйони — простих людей, селян, які переселялися на Волгу та за Волгу, на Урал та за Урал, на Північний Кавказ, на Алтай, у Сибір, на Амур, у Примор’я. У Росії немає такого місця, де б не жили люди із прізвищами українського звучання. Цей факт нагадує про найбільший з податків, виплачених Україною під час її перебування у складі Російської імперії та Радянського Союзу. Цей колосальний податок активними людьми ніхто на Україну спеціально не накладав, але надходження по ньому йшли куди краще, ніж по будь-якому іншому.

«Платили», звичайно, всі частини імперії, але я чомусь переконаний, що відносна доля України була вищою. Українці завжди охоче йшли на воєнну та іншу государеву службу. Українці честолюбні, українці артистичні, українці заповзятливі — загалом, причин, аби зірватися з місця, більше ніж достатньо. Вони йшли за плугом, вони освоювали, будували, вирощували, досліджували, вони створювали імперію, вони її захищали, вони легко розуміли й переймали російську мову — і розчинялися у російському океані.

Чим більше я про все це думаю, тим більше відчуваю одну серйозну проблему. Кілька років тому, 12 грудня 1995 року, я виступав у Кенсингтонській ратуші міста Лондона перед представниками української громади Великобританії і сказав, серед всього іншого, таке: «Наша земля дала світові прославлених композиторів Артемія Веделя, Максима Березовського, відомого поета і філософа Григорія Сковороду, геніальних письменників Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку». Потім я запитував себе: а може треба було додати до цих імен імена Гоголя та Короленка? Адже їх теж дала наша земля. Чому я не назвав Врубеля та Рєпіна? Чому не назвав Вернадського та Сергія Павловича Корольова? Що нас, українців, зупиняє у подібних випадках? Загалом-то зрозуміло що. Традиція віднесення цих імен до російської культури або (як у випадку Корольова) до радянської цивілізації. Небажання побачити чиюсь скептичну посмішку. По-моєму, з цим слід розібратися.

Чи повинні ми покірливо визнати: те, що Україна більше трьох віків віддавала у загальноросійську копилку, вичлененню не піддається, а значить, ми ні на що не можемо і не маємо права претендувати? Фактично потроху складається саме такий консенсус. Не склався ще остаточно, але складається. Вважаю це абсолютно неправильним. Проте, це тема окремої розмови.