Розділ без назви (20)

Йде замирення між Німеччиною та Польщею. Відомий перший символічний жест, що ознаменував початок німецько-польського замирення: канцлер ФРН Віллі Брандт став на коліна у Варшаві. Радянське керівництво було в той час страшенно цим незадоволене.

Звичайно, історична ворожнеча може минути й сама по собі, за давністю. Адже немає уже у сучасних українців неприязних почуттів до турків, хоча у минулому між нами було багато всього та всякого. З іншого боку, якщо кілька талановитих літераторів сьогодні візьмуться ворушити давнину, я не стану ручатися, що їм не вдалося б розкачати громадську свідомість та гальванізувати якісь давно відмерлі антитурецькі почуття — хоча й незрозуміло, навіщо. Часи сьогодні, правду сказати, вже не ті, пік розкачок позаду. На щастя! А от, скажімо, густозабарвлені почуття поляків до Росії «самі по собі» щезнуть ще не скоро, причому тут ситуація поки що в глухому куту. Досить сказати, що у Польщі і сьогодні легко почути легіонерські пісні з антиросійським пафосом, тоді як у Росії відсутнє щось симетричне. Польське ставлення могло б змінити знак завдяки якомусь розумному та яскравому жесту з боку Росії, а от що робити із зустрічним російським ставленням до Польщі, вірніше, з його майже повною відсутністю, незрозуміло. Нуль, скільки не змінюй у нього знак, так і залишиться нулем. Мабуть, завдяки цьому «нулю» керівників зовнішньої політики Росії ніяк не знайде натхнення у тому, що стосується Польщі. Я радий (без всякої зловтіхи, зрозуміло), що на польському напрямку ми випередили Росію. Росія чимало полегшила б собі життя, якби змогла привернути до себе польську громадськість, але ця задача буде дуже нелегкою.

Деякі питання Україні, Росії та Польщі доведеться вирішувати втрьох (я зараз не про трубопроводи), а то й у ще більш розширеному складі — наприклад, узгодження підручників історії, цих головних зосереджень національної міфології. У Європі давно вже дійшли висновку, що без такого узгодження надійне зближення народів (народів, що одержують поголовну шкільну освіту!) сильно ускладнюється, якщо це буде зближення тільки на рівні двоєчників, яким все байдуже. Експерти Польщі, Білорусії, Литви, України та Росії повинні будуть виробити більш-менш прийнятну для всіх сторін оцінку сотень подій. Подій, кожна з яких сьогодні має п’ять тлумачень, часто взаємовиключних. Комуністичним історикам такі речі у свій час вдавалися легко. Їм ставав у пригоді «класовий підхід», воістину універсальна відмичка. Але й сьогодні є ще могутня зброя, яка зветься «політкоректність». Щоправда, багато історичних фактів набудуть під її тиском зглаженого та обтічного вигляду, втратять частину колориту, але, як показав досвід Європи, це не дуже велика платня за зникнення ворожнечі, за взаємну дружелюбність та терпимість. Іноді мимоволі пригадаєш французського короля Карла X, який казав бувало, що історія настільки кишить поганими людьми та поганими прикладами, що вивчення її небезпечне для юнацтва.

Від політкоректності не піти і у наших відносинах з Росією: «цивілізований світ» не дозволить і правильно зробить. Але я не думаю, що політкоректність нам знадобиться у таких вже великих обсягах. Для мене історія України — дивна симфонія, хвилююча та героїчна на кожному своєму відрізку. Мені не соромно за жоден період цієї історії, я не бачу, що в ній, як по Карлу X, так уже сильно потребує цензури, щоб не бентежити юнацтво.

Нехай не говорять, що я захищаю або вигороджую Росію. Те, про що я зараз веду мову, дуже мало значить для Росії, але дуже багато — для нас самих. Ми жили у досить дивній країні, що називалась СРСР. Сьогодні, коли такої країни вже немає, коли вона стала надбанням історії, не варто задля публіцистичного загострення приписувати їй вигадані гріхи, коли на її совісті стільки реальних. Був не тільки «режим КПРС». Окрім режиму КПРС (і мало з ним стикаючись), існувала система управління народним господарством, дуже добре мені відома. Можу поручитися, що ця система не була колоніальною. Швидше вона була наднаціональною: на регіональному розподіленні праці дуже мало відбивався той факт, що СРСР населяють різні народи. Для Держплану він був більше чи менше заселений «радянськими людьми».[23]

Абсолютно виключено, що 50-мільйонна Україна була настільки сліпа чи загіпнотизована, щоб не здогадуватися про свій колоніальний статус, який могли розпізнати лише кілька публіцистів. Мої почуття патріота бунтують проти такої принизливої гіпотези.

Москва відтягнула у нас, здебільшого у післявоєнні роки, багато прекрасних талантів, які б стали в пригоді й самій Україні. Один з резонів нашої незалежності — якщо комусь іще потрібні резони — бажання змінити такий стан справ. Але й відток талантів я не можу, поклавши руку на серце, назвати ознакою нашого колоніального стану. Москва була столицею СРСР, а столиці завжди були й будуть магнітами для честолюбних. Якщо Київ притягує у наші дні непосидющу та башковиту молодь з Маріуполя, Чернівців або Житомира, то це ще не ознака колоніального статусу цих міст. Щоправда, на біду, сьогодні нашу молодь нерідко тягне повз Київ — у Німеччину, Канаду, США, але це не значить, що Україна — колонія Німеччини, Канади, США.

Щодо витоку талантів протягом трьох віків, то про це у нас ще буде окрема розмова. Вона тісно пов’язана з питанням про те, що ж уявляли з себе відносини України та Росії, чи повинні ми пишатися собою або соромитися себе.

Але перш ніж перейти до цієї теми, я хочу визначити принципово важливу тезу: якби уже у XVII столітті Україна визнавала себе окремою нацією у сучасному розумінні, як часто переконують та мають на думці, вона домоглася б незалежності, враховуючи її розміри та кількість жителів, не у наш час, а значно раніше. Яка сила змогла б утримувати її у неволі так довго? Та й взагалі, чи міг би у XVIІ столітті потрапити у «колоніальне ярмо» впевнений у своїй окремості та самості народ, що незадовго перед тим дуже наочно довів свою відвагу та рішучість у боротьбі за волю. Чи мислиме таке?

Як це спокусливо, але ж і марно — підганяти події минулого під політичні гасла, що з’явились пізніше. Волелюбні українці Богданової держави вважали та називали себе «рускими» (або «руськими»), і православний московський цар не сприймався ними як чужий. Якби вже тоді вони визнавали себе окремою українською нацією, наша історія склалася б зовсім інакше.

20 грудня 1995 року на урочистих зборах у зв’язку із 400-річчям з дня народження Богдана Хмельницького я закликав черпати у нашому минулому не зневагу, а силу. Готовий повторювати цей заклик знову й знову. Я відкидаю гіпотезу «колоніального поневолення» України не тільки тому, що відстоюю честь рідної країни, — я просто не бачу у цій гіпотезі логіки та правдоподібності.

Не колонією намагалась зробити Росія «Малороссию», вона намагалась зробити її частиною себе — ось у чому суть зусиль Москви, а згодом Петербурга на українському напрямку! Я швидше готовий вислухати людину, яка скаже, що це було у чомусь гірше колоніального статусу, хоча й спитаю, що було б краще для нашого предка 400 років тому: стати турецьким рабом чи яничаром? Ледве не починаючи з 1654 року «центр» сприймає Україну в дусі Старої площі. І до «малороссийской» верхівки царі ставились, як генсеки до українських номенклатурних сотоваришів. При всіх можливих засторогах вони, люди з «малороссийской» верхівки, — «свої». Скажімо, гетьман Правобережної України Петро Дорошенко, скільки не вступав у союзи з Туреччиною та Кримським ханством проти Росії, все ж таки був у 1676 році пробачений, як той, хто став на шлях виправлення, і відпущений жити у Сосницю на Чернігівщині. Згодом, побувши у Москві кимось на зразок консультанта у турецьких справах, він був у 1679 році призначений... воєводою у Вятку. Чому ж ні? Добрий розпорядник, навіщо пропадати таланту, коли у Приураллі погано з кадрами? Після вятського воєводства Дорошенко отримує у власність підмосковне село Ярополча, де, вже на восьмому десятку, і закінчує свої дні.

Не дивлячись на московські «неправди», яких було чимало слідом за Переяславською угодою, Лівобережжю перебування «під царською рукою» здавалось значно меншим злом. Події Руїни у Правобережжі давали багатий матеріал для порівняння.[24] Люди не тікають туди, де погано. Вони й до Переяславської Ради тисячами тікали у російські межі, на нинішню Слобожанщину.

Чим пояснити «феномен Лівобережжя»? Як бачимо, спільна православна віра, «русская» самосвідомість, яка збіглася значною мірою, та мовна близкість переважували в очах войовничих та гордих козаків (а козаки, за підсумками «московського» перепису, складали половину дорослого чоловічого населення Лівобережжя) недоліки московського правління.

«Малоросіийську» автономію, що поступово створилася у складі Російської імперії, народна пам’ять охрестила Гетьманщиною.[25] Я б сказав так: після кривавих потрясінь Козацької епохи Україна «відстоялась» як Гетьманщина. Гетьманщина була незрівняно більш автономною, ніж УРСР через два століття. Може, таке співставлення звучить несподівано, але порівнювати можна тільки із зрозумілим та знайомим. Гетьманщина уже ні за яких умов не могла бути забутою українським народом. Вона стала непорушним національним міфом та ідеалом, нехай навіть перебільшеним, якщо можна так сказати про міф та ідеал, саму природу яких становить перебільшення.

Зрозуміло, ми, українські патріоти, віддали б перевагу тому, щоб Українська держава, створена Богданом Хмельницьким, так і лишилася з момента свого заснування повністю незалежною державою, але ніяких шансів на це східноєвропейська реальність XVII століття Україні не давала. Козаки могли перемагати поляків у багатьох битвах, в тому числі і у великих, але вони неспроможні були стати такою перешкодою для шляхти, щоб вона припинила свої наполегливі спроби прибрати Україну до рук.

Якби творіння Богдана Хмельницького вижило, це було б українське чудо, нове слово у розвитку європейської державності — демократично побудована держава, що спиралась на клас вільних дрібних землевласників-козаків, тобто фактично озброєних фермерів, на селян-орендарів та на вільні міста, держава без великих землевласників. Тільки монастирі продовжували у ній володіти розлогими землями, а що до кріпосництва, то воно винищувалось у ході Великого повстання буквально на очах. І все це — на тлі розквітаючого по всій Європі абсолютизму та в пику йому! Насправді, занадто добре, аби збутися.