Розділ «6. ГІДРОСФЕРА»

Від Північного полярного кола до берегів Антарктиди Атлантичний океан простягається на 16 000 км. У най вужчому місці між мисом Сан-Рокі в Південній Америці та узбережжям Сьєрра-Леоне в Африці ширина його не перевищує 2900 км, а там, де моря Атлантики глибоко заходять у суходіл, як-от між західним узбережжям Мексиканської затоки і східними берегами Чорного моря, ширина досягає 13 000 км. На півдні широкими протоками він сполучений з Тихим та Індійським океанами, на півночі — з Північним Льодовитим.

Островів у Атлантичному океані найбільше у прибережній частині. їхня площа до 1 млн.км2. Проте у відкритому океані їх мало. Шість найбільших островів — Великобританія, Ірландія, Ісландія, Куба, Гаїті, Пуерто-Ріко, Ньюфаундленд—займають понад 700 тис. км2. Великі архіпелаги розташовані коло берегів Центральної Америки. Це насамперед Великі й Малі Антильські та Бермудські острови. Багато архіпелагів на півдні океану. До них належать Південні Оркнейські, Південні Сандвічеві та Південні Шотландські острови. Крім того, в океані є кілька груп невеликих островів вулканічного походження: Канарські, Азорські, Кабо-Верде, Мадейра, Св. Єлени, Трістан-да-Кунья. До вулканічних островів належать також Ісландія та деякі острови з групи Малих Ангельських.

Моря Атлантики, серед яких чимало внутрішніх і шельфових, становлять близько 11 % площі океану. їхньому розвиткові сприяє геологічна будова материків, основні тектонічні компоненти яких розташовані перпендикулярно до атлантичної западини. Так, із тектонічними улоговинами пов'язані Балтійське, Північне, Середземне, Чорне, Азовське, Карибське моря з Мексиканською затокою, моря Уеделла і Лазарева.

Велике Середземне розпадається на низку морів: Лігурійське, Тірренське, Адріатичне, Іонічне, Егейське. Іноді в старій морській та історичній літературі трапляються назви морів Середземномор'я, які не вказані на сучасних картах: Альборанове (між Піренейським півостровом та Африкою), Балеарське (між Іспанією та Балеарськими островами), Іберійське (між Балеарськими островами і Африкою), Сардинське (між островом Сардинія та Балеарськими островами), Сицилійське (між Сицилією та Африкою), Левантське (між островами Криті Кіпр), Фінікійське (на схід від меридіану острова Кіпр) та деякі інші. В межах Атлантичного басейну є карликові моря: Мармурове, ірландське та інші.

Атлантичний океан за середніми глибинами посідає третє місце після Тихого та Індійського. На глибини 3000—6000 м припадає 80 % його площі. Характерною особливістю батиметрії океану є те, що частка шельфу становить 8,5 % усієї площі дна. Найбільший він у північній частині басейну — вздовж берегів Європи й Північної Америки — і досягає ширини сотень кілометрів. У південній частині він набагато менший, а поблизу берегів Бразилії та Африки — кілька десятків кілометрів. Для рельєфу шельфу характерні жолоби та банки.

Важливим елементом дна Атлантики є великий підводний Серединно-Атлантичний хребет, що простягнувся посередині океану з півночі на південь майже на 17 000 км. За формою він нагадує латинську букву S і має ширину понад 1000 км. Це порівняно молода гірська споруда. В багатьох місцях він розчленований поздовжніми ущелинами і численними поперечними розломами. Ці розломи поділяють його на окремі блоки, що змістилися в широтному напрямі на сотні кілометрів. В осьовій зоні хребта виявлено вузьку (30—60 км) і глибоку (1—2 км) поздовжню рифтову доли ну.

На екваторі Серединно-Атлантичний хребет перетинається жолобом Романш (7856 м), який поділяє Його на Північ но-Атлантичний і Пів-денно-Атлантичний хребти.

Північно-Атлантичний хребет значно нижчий. Глибини над ним 2000—4000 м, лише де-не-де трапляються окремі підвищення. Пів-денно-Атлантичний хребет значно вищий та більш розчленований. У багатьох місцях глибини над ним менші 2000 м і навіть 1000 м. Місцями хребет підноситься над водою у вигляді вулканічних островів (Вознесіння, Трістан-да-Кунья, Гоф, Буве).

Серединно-Атлантичний хребет симетричний щодо берегів, тому поділяє дно на дві рівні частини — західну і східну, а ряд перпендикулярних підвищень, що відгалужуються від нього (Бермудське, Ріу-Гранді, Рокол, Канарське, Мадейра, Кабо-Верде, хребти Сьєрра-Леоне, Китовий та ін.), створюють глибоководні улоговини. У західній частині океану середні глибини більші (5500—6000 м), ніж у східній (4000-5000 м).

У західній частині є такі улоговини — Лабрадорська, Ньюфаундлендська, Північноамериканська, Бразильська та Аргентинська, у східній — Північноєвропейська, Іберійська, Канарська, Кабо-Верде, Ангельська та Капська. Улоговини Східної Атлантики мілкіші й менше відокремлені. На крайньому півдні океану хребтами Південно-Ангельським та Африкансько-Антарктичним відокремлена від інших Африкансько-Антарктична улоговина.

Рельєф океанового ложа досить складний. У при материкових частинах глибоководних улоговин простяглись абісальні рівнини. Це невеликі пласкі ділянки, вкриті товщею (3—3,5 км) осадових відкладів. Ближче до Серединно-Атлантичного хребта на глибинах 5,5—6,0 км розміщується зона абісальних горбів. Крім того, в океані тисячі поодиноких вулканічних гір, над вершинами яких ще кілька сотень метрів води.

Донні відклади. Понад 67 % поверхні дна океану вкрито біогенним вапняковим намулом, що складається з мікроскопічних вапнякових мушлів форамініфер, скелетів коралових поліпів, моховаток, радіолярій і губок. На великих глибинах (понад 4,5 км) багато червоної глини з конкреціями марганцю. На малих глибинах, уздовж материків, — теригенних та коралових органогенних відкладів. У відкритому океані, вздовж північного пасату, починаючи від берегів Африки, поширені еолові наноси, принесені вітрами з Сахари. Навколо Антарктиди, а в Північній півкулі — вздовж островів Гренландії, Ньюфаундленду, Лабрадору більшість становлять теригенні айсбергові відклади.

У розподілі відкладів є певна закономірність: у холодних поясах — теригенні айсбергові, їх змінює біогенний кременистий матеріал, у помірних і тропічних поясах — карбонати.

Клімат. Океан, простягнувшись від Північного до Південного полярного кола, перетинає майже всі кліматичні пояси. Над ним панують Ісландський мінімум, Північно-Атлантичний і Південно-Атлантичний максимуми, між якими знаходиться екваторіальна депресія. На крайньому півдні простяглася субантарктична смуга низького тиску.

Ці центри дії атмосфери разом із Гренландським та Антарктичним максимумами зумовлюють загальну циркуляцію атмосфери над океаном. Від обох тропічних областей високого тиску до екваторіальної депресії дмуть західні вітри — пасати, в помірних широтах вони часом набувають штормової сили. Далі на північ від екватора влітку й восени часом зароджуються тропічні циклони, що нерідко переходять в урагани. Найбільше їх над Карибським морем і Мексиканською затокою.

У тропічних і субтропічних широтах поблизу материків поширені мусонні явища, але в цілому вони не характерні для океану.

Циркуляція вод. Із загальною циркуляцією атмосфери тісно пов'язані течії, але на їхній рух впливає також конфігурація материкових берегів. Тому в Атлантичному океані сильніше, ніж у будь-якому іншому, розвинуті субмеридіональні потоки. У верхній товщі океану вирізняють чотири великомасштабні кругообіги: північний циклонічний (на північ від 45° пн. ш.), антициклональний Північної півкулі (5—45° пн. ш.), антициклональний Південної півкулі (5—45° пд. ш.) та Антарктична полярна течія (40—50° пд. ш.). На західній периферії цих кругообігів знаходяться вузькі, але досить сильні течії швидкістю 2—6 км/год.: Лабрадорська, Гольфстрім, Ангельська, Гвіанська, Бразильська. В центральних і східних частинах цих кругообігів течії порівняно слабкі, крім екваторіальної зони.

Поблизу островів Кабо-Верде утворюється місцевий циклональний кругообіг, що сприяє підняттю глибинних вод, збагачених киснем і поживними речовинами. Ці системи кругообігів розділяються гідрологічними фронтами, що виникають при зустрічі теплих і холодних течій або в зоні дивергенції.

Гідрологічні особливості поверхневих вод. Однією з найважливіших гідрологічних характеристик води є її температура. В усьому океані середня температура поверхневих вод становить + 16,5 °С, але Південна Атлантика на 6 °С холодніша від Північної. Термічний екватор, середня температура якого +26,7 °С, знаходиться між 5° і 10° пн. ш. На південь і північ від нього температура поступово знижується, і закономірність її розподілу має зональний характер. У місцях субмеридіональних течій і підняття глибинних вод ця закономірність порушується. Особливо різкі контрасти температур уздовж східних берегів Північної Америки, де зустрічаються теплі й холодні течії.

Вода в Атлантичному океані порівняно з іншими найсолоніша, оскільки випаровування (1040 мм) перевищує опади (780 мм) і частина випаровуваної води переноситься на материки. Найбільша солоність (37,5 ‰) у субтропічних і тропічних широтах, де переважають області високого атмосферного тиску з жаркою і ясною погодою. Найменша солоність (33 ‰) у прибережних водах Антарктиди через їхнє розпріснювання від танення криги.