Розділ «44. МІЖНАРОДНИЙ ГЕОГРАФІЧНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ»

Міжнародний географічний поділ праці — поділ праці між країнами, спеціалізація їхнього виробництва на певних видах продукції, якими вони обмінюються. Для того, щоб виникла подібна спеціалізація, необхідні певні умови. По-перше, країна, яка бере участь у міжнародному поділі праці, повинна володіти якимись перевагами (наприклад, багатством природних ресурсів), випереджати хоча б деякі країни у виробництві певного виду продукції; по-друге, мають існувати країни, що потребують таку продукцію; по-третє, затрати на доставляння продукції до місця продажу повинні бути вигідні країні-виробникові.

Господарський облік багатьох країн визначається їхньою міжнародною спеціалізацією. Японія, скажімо, є найбільшим експортером автомобілів, продукції радіоелектроніки і роботів.

Ступінь залучення будь-якої держави до міжнародного поділу праці залежить насамперед від рівня розвитку її продуктивних сил. Тому економічно розвинені країни посідають провідні позиції в сучасному міжнародному поділі праці, особливо у випуску наукомісткої продукції. Що ж до багатьох країн Азії, Африки та Латинської Америки, то підвищення їхньої ролі в міжнародному поділі праці відбувається головно за рахунок ресурсопостачання економічно розвинених країн. їхня сировинна спеціалізація, що склалася за колоніальних часів, зберігається й понині.

На участь у міжнародному поділі праці впливають і географічні чинники. Так, Англія значною мірою завдяки своєму пануванню на головних морських шляхах минулого століття реалізувала плоди промислової революції, стала батьківщиною капіталізму. Деякі види виробництва "закріплюються" за певною країною або регіоном з урахуванням багатої ресурсної бази. Саме нафтогазові родовища Близького Сходу дозволил и перетворити цей регіону велику паливно-енергетичну базу світу.

Але й географічне положення, і природні ресурси є лише первинним чинником міжнародного поділу праці. Вирішальну роль тут відіграють соціально-економічні умови.

Якщо міжнародний поділ праці оснований передусім на специфіці забезпеченості країн природними ресурсами, то цілком логічно, що країни Африки спеціалізуються й на виробництві тропічних фруктів, а країни Північної Європи — на вилові північних видів риби, яку самі й споживають. Але значно важливішим є процес міжнародного поділу праці, базований на підвищенні економічної ефективності виробництва тієї чи іншої продукції. В такому разі поділ праці має сенс лише за його послідовної кооперації, яка базується на стійкому обміні між країнами продуктами, що виробляються ними, з найбільшою економічною ефективністю.

На міжнародний поділ праці впливає різний рівень розвитку технологій. Міжнародний поділ технологій, у свою чергу, є наслідком відмінностей у розвитку науково-технічного прогресу в окремих країнах, великою мірою визначається відмінностями в забезпеченості такими чинниками виробництва, як праця і капітал, а також ресурсами знань, сумою науково-технічної інформації, зосередженої в наукових закладах, літературі, банках даних та ін. Передова комп'ютерна технологія забезпечує США провідну роль у світовій торгівлі комп'ютерами, а голландська технологія вирощування живих квітів — першість Нідерландів у торгівлі ними на світовому ринку.

Міжнародне співробітництво в наші дні набуває дедалі більшого значення. Однією з його важливих форм є міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва. На попередніх етапах вони переважали в міжгалузевій спеціалізації, яка виходила передовсім із наявності сприятливих природних передумов. Так, скажімо, виникла спеціалізація Польщі з видобування кам'яного вугілля, Угорщини та Югославії — з видобування бокситів, Фінляндії — з виробництва лісоматеріалів, Данії та Нідерландів — із випуску м м'ясо-молочної продукції. З поглибленням НТР у міжнародному поділі праці чимраз більшу роль уже відігравала внутрігалузева спеціалізація, основана не стільки на природних передумовах, скільки на результатах науково-технічної діяльності. Вона охопила всі галузі, але найбільшою мірою проявляється в провідних галузях НТР, а надто — в машинобудуванні. Своєю чергою, така спеціалізація також виступає в різних формах.

Найпростіша з них — предметна спеціалізація, за якої окремі країни звично спеціалізуються на випуску різних типорозмірів тих чи тих видів продукції. Так, тракторобудування США спеціалізується переважно на виробництві важких колісних і гусеничних тракторів, Великобританії — колісних тракторів середньої потужності, ФРН — малої потужності, а Японії — садово-городніх тракторів.

Складніша форма — подетальна (повузлова) спеціалізація, за якої виникають іще тісніші зв'язки між підприємствами-виробниками різних країн. Вони виражаються в обміні комплектуючими деталями й вузлами, що не мають самостійного значення, а використовуються як частини кінцевого продукту—автомобіля, трактора, верстата, ЕОМ. Така спеціалізація досягла найбільш високого рівня в межах інтегрованих угруповань, насамперед ЄС, де підприємства окремих країн пов'язані між собою багатьма тисячами виробничих ниток. Те саме можна сказати і про посталій ну (технологічну) спеціалізацію, широко застосовувану там, де є можливим розчленування єдиного технологічного процесу на окремі стадії — приміром, у виробництві етилену та інших продуктів нафтохімії.

Міжнародна спеціалізація й кооперування втілюються у спільному виробництві продукції на дво- чи багатосторонній основі, коли окремі країни беруть участь у випуску того чи того виду кінцевої продукції, збирання якого з агрегатів і вузлів відбувається в одній із них. Так, у 80-х роках ФРН, Франція, Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Італія та Іспанія спільно здійснили програму створення літака-аеробуса. Кожна з названих країн виробляє частину необхідних деталей і вузлів, а збирання аеробусів здійснюється у французькому місті Тулузі.

Економічна інтеграція країн — процес економічної взаємодії країн, що приводить до зближення господарських механізмів, набуває форми міждержавних угод і узгоджено регулюється міждержавними органами. Вона сприяє розвиткові глибоких, стійких взаємозв'язків і поділу праці між національними господарствами. Економічна інтеграція — форма інтернаціоналізму господарської діяльності, зближення й поглиблення взаємодії національних економік. Вона зумовлена ростом продуктивних сил, підвищенням рівня усуспільнення виробництва і науково-технічною революцією. Економічна інтеграція виявляється в державних формах об'єднання країн. Інтеграційний процес характеризується:

1) цілеспрямованою зміною господарської структури окремих країн, координацією співпраці держав, узгодженням асортименту продукції в країнах співдружності, а також спільним використанням науково-дослідного потенціалу на основі міжнародного поділу праці. Внаслідок цього прискорюється науково-технічний прогрес, повніше використовуються сировинні ресурси, підвищується ефективність функціонування національних господарств;

2) створенням і вдосконаленням міжнародної співпраці, шо поглиблює міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

3) активізацією ролі внутрішньої економічної політики у створенні умов для поглиблення ефективності господарських зв'язків з іншими країнами. Це виражається у трансформації економік поєднаних країн, скерованій на реалізацію взаємних і міжнародних норм якостей і стандарту Інтеграція передбачає не лише використання тих чи інших особливостей галузевої структури виробництва в окремих країнах для взаємовигідного обміну діяльністю, а й цілеспрямовану перебудову структури національних господарств, що забезпечує значно виший ступінь їхньої взаємодії та розширення можливостей міжнародного поділу праці.

Економічні союзи можуть бути: регіональними (Європейський Союз, НАФТА); спеціальними (М АГАТЕ), товарно-виробничими (ОПЕК); інвестиційними (Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку).

З-поміж нині діючих інтеграційних союзів найбільшою популярністю в світі користується Європейський Союз—регіональне західноєвропейське інтеграційне угруповання 15держав (Німеччина, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург; з 1973 р. — Великобританія, Данія, Ірландія; з 1981 р. — Греція; з 1986р. — Іспанія, Португалія;з 1994 р. — Фінляндія, Швеція, Австрія). У лютому 1992 р. в нідерландському місті Маастрихт міністри закордонних справ і фінансів 12 держав-членів Європейського Співтовариства підписали договір про Європейський Союз, що передбачає трансформацію співтовариства в економічний, валютний, політичний союз. Договір набрав чинності з 1 листопада 1993 р. Частка країн ЄС становить 1/3 світової торгівлі, 1/3 золотовалютних резервів світу.

Зростає значення Північноамериканської асоціації вільної торгівлі (НАФТА), створеної 1992 р. США, Канадою і Мексикою. НАФТА відкриває шлях до створення цілісного ринкового простору континентального масштабу. Вона об'єднує 370 млн.населення, а обсяг виробництва досягає 8 трлн дол. США. Повне нівелювання та злиття трьох національних ринків очікується через 15 років.

Чимало всіляких інтеграційних угруповань виникає і в країнах, що розвиваються. Прикладом може служити Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) — субрегіональне політико-економічне об'єднання у складі Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду, Філіппін, Брунею. Мета — сприяти економічному, соціальному й культурному розвиткові країн-членів.