Розділ «6. ГІДРОСФЕРА»

Проміжні води формуються в зоні південного фронту з поверхневих вод Антарктиди. Малосолоні й холодні води, занурюючись під тепліші та солоніші, рухаються на північ майже до 10° пн. ш., несучи з собою високу концентрацію кисню, фосфатів, нітратів, органічних форм фосфору і азоту та інших мінеральних речовин. На глибині 500—1000 м ці воли стикаються з солонішими червономорсько-аравійськими водами з високою концентрацією фосфатів і нітратів та малим вмістом кисню. Між 5° пн. ш. та 10° пд. ш. відбуваються взаємодія Й перемішування цих вод із проміжними водами моря Банда. Виникає нова водна маса.

Глибинні води залягають нижче 1000 м від поверхні. Вважається, що вони формуються в північних широтах Атлантики, а проникають в Індійський океан з Атлантичного через широкий прохід між Африкою та Антарктидою на північ від полярного фронту. Розтікаючись по всьому океану, вони трохи змінюють свої властивості і такими потрапляють у Тихий океан.

Придонні водні маси приносяться з Антарктичною Циркумполярною течією з Атлантичного океану або формуються на шельфах Індо-океанського сектора Антарктиди. Важкі холодні й солоні води опускаються материковим схилом на дно і, переливаючись через низькі пороги серединно-океанічних хребтів, прямують на північ майже до берегів Азії.

Температурні властивості води підпорядковані тим самим законам широтної зональності, що й температура повітря. Середні багаторічні температури води поступово знижуються від екватора до високих широт. Найхолодніші води поблизу берегів Антарктиди (-1,8 °С), найтепліші (+28 °С) обіймають великі простори вздовж екватора. Найвищі температури мають напівзамкнуті акваторії Перської затоки (+34 °С) та Червоного моря (+31 °С). Досить теплі (+30 °С) водні маси Аравійського моря та Бенгальської затоки.

Широтний розподіл температури порушується в районі Сомалійського та Аравійського півостровів, де напрям ізотерм паралельний до берегової лінії. Ця аномалія спричинена підняттям глибинних вод під дією південно-західних вітрів, що дмуть уздовж берегів.

Солоність вод залежить від співвідношення опадів і випаровування. У Південній півкулі субтропічній області підвищеного атмосферного тиску відповідає замкнена область підвищеної солоності (35,8 ‰). У Північній півкулі, особливо в північно-західній частині Аравійського моря, де випаровування перевищує кількість опадів і величину стоку на 2500 мм, солоність досягає 36,5 ‰, а в напівзамкнених водоймах — понад 40‰. Між цими областями високої солоності лежить простора екваторіальна область меншої солоності (34,5 %о), до якої на північному сході прилягає частина тропічного поясу також малої солоності. Найменша солоність (31,5 ‰) у Бенгальській затоці.

Ще один район малої солоності — Антарктида. Під час танення морської криги та айсбергів солоність на поверхні знижується до 33,7 ‰.

Важливими фізичними характеристиками води є також її прозорість і колір. Най прозоріші води у південній субтропічній області. Між 20 і 36° пд. ш. ця область досягає 20—40 м. Місцями — навіть 50 м. Це район блакитної води без рослинності. На північ і південь від нього прозорість зменшується, а колір набуває зеленуватого відтінку. Зелений колір, як правило, ознака органічного життя.

Органічний світ. У тропічних областях поширені одноклітинні водорості триходисмії. Вони настільки інтенсивно розвиваються, що викликають помутніння води і зміну її кольору. Крім того, в океані багато організмів, що світяться вночі. Це деякі медузи, гребінники та ін. Звичні тут яскраво забарвлені сифонофори, в тому числі отруйна фізалія. У помірних широтах поширені копеподи, діатомеї та ін.

В Індійському океані три області планктонних водоростей. Перша з них охоплює всю акваторію Аравійського моря, Бенгальську затоку та Андаманське море. У кожній з цих водойм розподіл фітопланктону досить складний. Друга область обіймає зону спливання глибинних вод, що простяглася через увесь океан між 5 і 8° пд. ш. і пов'язана з Міжпасатною протитечією. Третя область — це води Антарктиди, серед яких особливою продуктивністю характеризується зона зіткнення теплих і холодних вод.

Між областями високої продуктивності знаходяться дві області низької продуктивності (пустелі). Перша займає вузьку смугу в північній частині океану, в зоні конвергенції, друга — майже всю центральну частину океану в межах антициклонального кругообігу. Біомаса фітопланктону коливається від 0,1 мг/м3 у водних пустелях до 2175 мг/м3 поблизу острова Ява. Основна роль у формуванні біомаси належить діатомовим водоростям.

Розподіл зоопланктону залежить від кормової бази. Більша його частина, а надто поверхневого, споживає фітопланктон, тому в його розподілі є така сама закономірність, як і в розвитку фітопланктону. Найбільше зоопланктону у водах Антарктиди, Міжпасатної протитечії, Аравійського та Андаманського морі в та Бенгальської затоки.

Розподіл бентосу в загальних рисах нагадує розподіл планктону. Водночас він відрізняється кількістю і якісним складом, що найвідчутніше виявляється в узбережній смузі. Фітобентос тропічних областей характеризується буйним розвитком бурих (саргасових, турбінарій) та зелених (каулерпа) водоростей. Пишно розвиваються вапнякові водорості — літотамнії та халімеда. Вони разом із коралами беруть участь у формуванні рифових споруд. Особливий фітоценоз утворюється в прибережній зоні з мангровими заростями. У помірних широтах найбільш поширені червоні (порфіра, гелідіум) та бурі водорості, переважно з групи фукусових і ламінарій.

Зообентос представлений різними молюсками, вапняковими та кремнієвими губками, голкошкірими (їжаки, морські зірки, офіури, голотурії), численними ракоподібними, гідроїдами, мшанками, кораловими поліпами.

Для тропічної зони характерні дуже бідні та дуже багаті на органічний світ ділянки. Піщані пляжі материків та островів, що добре прогріваються сонцем, але бідні органічними речовинами, заселені надзвичайно бідною фауною. Також бідний бентос мулистих ділянок лагун і гирл річок через застій води і розвиток анаеробних процесів. Водночас у мангрових заростях біомаса бентосу досягає максимальних величин (до 5—8 кг/м2). Дуже висока біомаса коралових рифів. На ділянках, де коралів і супутньої їм фауни коралобіонтів немає, біомаса бентосу порівняно мала (3 г/м2).

Біомаса зообентосу тропічних широт становить у середньому 10—15 г/м2, фітобентосу — значно більша. Саргасові й червоні водорості подекуди дають 20 кг, а морські трави — від З до 7 кг біомаси з 1 м2.

Важлива роль у формуванні життєвих угруповань Індійського океану належить нектонові — рибам, кальмарам, китоподібним і деяким іншим групам океанічних тварин. Розподіл не-тонних тварин підпорядковується широтній і циркум-континентальній зональності, а райони, багаті на рибу, кальмари й китоподібні, розташовані в біопродуктивних областях. Найбільше нектонних тварин не поблизу берегів і не в зоні апвелінгу чи дивергенції, а на деякій відстані від них. Це пояснюється тим, що в зонах спливання глибинних вод відбувається максимальне зародження фітопланктону, а основна його маса зноситься течією і тут поїдається молоддю зоопланктону. Ще далі за течією зміщується максимальна кількість хижих форм зоопланктону. Така сама тенденція характерна і для нектону. В малопродуктивних районах відкритого океану чисельність риб і кальмарів різко падає. Китоподібних (кашалотів, грандів, дельфінів) також дуже мало.

6.5.4. Північний Льодовитий океан

Географічне положення і розміри. Північний Льодовитий океан — найменший з усіх океанів. Він знаходиться між Євразійським та Північноамериканським материками. Вперше його визначив як окремий океан 1650 р. голландський географ Б. Вареніус і назвав Гіперборейським. У 1845 р. Лондонське географічне товариство перейменувало його на Північний Льодовитий.

За сучасними дослідженнями, межа між Північним Льодовитим та Атлантичним океанами пролягає південними окраїнами проток Гудзонової, Девіса, Датської, через Фарерські й Фолклендські острови до мису Стад на Скандинавському півострові. Межею з Тихим океаном вважається Берингова протока від мису Дежнева через острови Демидова до мису Принца Уельського. Його площа 14,75 млн.км2, із них на моря припадає менш як 8,9 млн.км2. Цей океан — наймілкіший з усіх. Його середня глибина 1225 м, максимальна — 5527 м у Гренландському морі.