Розділ «6. ГІДРОСФЕРА»

Рельєф. У будові Тихого океану три основні частини: материкова окраїна, перехідна зона і ложе океану.

У Тихому океані, на відміну від інших, материкова окраїна становить лише 10 % від його загальної плоті. Більша вона в західній частині, де являє собою акумулятивно-абразивні тераси прибережних гірських хребтів або продовження прибережних рівнин. Шельф здебільшого згладжений абразивно-акумулятивною діяльністю моря або виносом теригенного матеріалу (Жовте, Східнокитайське моря). Проте в Індонезійському архіпелазі та Австралії через коралові рифи та інші коралові споруди він має складну будову.

У східній частині океану шельфу практично немає або він дуже вузький. Материковий схил крутий, розчленований каньйонами. Конуси виносу цих каньйонів, зливаючись, утворюють нахилену плоску рівнину материкового підніжжя. Такі самі рівнини простяглися вздовж материкового підніжжя Азії та Австралії.

Перехідна зона оточує океан майже суцільним кільцем і становить 13,5 % від його загальної площі. На заході океану всі окраїнні моря ніби перша сходинка перехідних зон між океаном та Євразійським і Австралійським материками. Друга перехідна зона та кож дуже складна забудовою. її склали Філіппінське море і морс Фіджі. Найпростіші за структурою Алеутська, Курило-Камчатська та Східно-Китайська перехідні зони, де дно морів здебільшого вкрите донними відкладами і є пласкою абісальною рівниною. Виняток становлять Японське й Південно-Китайське моря. їхні глибоководні западини мають гірський рельєф; подекуди трапляються хребти, особливо в Тасмановому морі.

Глибоководні западини, які супроводжують низку островів і відокремлюють перехідну зону від ложа, розташовані неперервно, як і пасмо гірських споруд острівних дуг. Максимальні глибини більшості жолобів були відкриті радянськими дослідниками в 1957—1958 pp.. Ширина жолобів угорі — десятки і сотні кілометрів, схили круті — до 45°, дно плоске, шириною в кілька сот метрів.

Перехідна зона у східній частині океану простіша, її складають значні за протяжністю глибоководні жолоби — Центральноамериканський, Перуанський, Чилійський, що прилягають до підводних схилів молодих альпійських складчастих споруд прибережної зони Кордельєрів.

Ложе океану займає понад 65% площі дна. Воно перетинається численними підводними гірськими хребтами. Окремі їхні вершини здіймаються над водою, утворюючи ланцюг островів. Найбільший із цих хребтів — широкий Південно-Тихоокеанський серединно-океанічний хребет, який переходить у Східно-Тихоокеанський. У свою чергу Південно-Тихоокеанський тягнеться до Каліфорнійської затоки і в її північній частині переходить у материковий, продовжуючись у горах США і Канади.

Підводними хребтами і підвищеннями ложе океану поділене на декілька улоговин. Найбільша серед них — Північно-Східна, за площею більша, ніж уся Північна Америка разом із Канадським Арктичним архіпелагом і Гренландією. На дні улоговини багато вулканічних горбів і гір, утому числі плоско вершинних га-йот, вузьких жолобів — розломів, з якими пов'язані максимальні глибини.

У західній частині океану на кілька тисяч кілометрів простягнувся ланцюг розломів завширшки 100—200 км. Дно океану в межах розломів більш гористе, ніж у сусідніх районах, нерідко вздовж них тягнуться пасма великих вулканів. На думку вчених, у південній частині Тихого океану дно вивчене ще недостатньо, можливо, будуть відкриті нові розломи.

Отже, в будові дна західної та східної частин океану багато суттєвих відмінностей: для східної—характерні великі улоговини з рівним або гористим рельєфом, серединний хребет, субширотні розломи; особливістю західної та південно-західної частин є чергування підводних хребтів, глибоководних жолобів, окремих гір, невеликих улоговин, численних груп островів.

Клімат Тихого океану визначається зональними закономірностями розподілу сонячної інсоляції та циркуляції атмосфери. Над океаном формуються такі провідні центри дії атмосфери: Алеутський мінімум, два субтропічні максимуми, розділені екваторіальною депресією, та при антарктична смуга низького тиску. Відповідно до цих баричних центрів діють поля вітрів, хмарності, температури тощо. Загальною циркуляцією атмосфери зумовлено також формування кліматичних поясів: екваторіального, двох субекваторіальних, двох тропічних, двох помірних та субарктичного.

Позаяк океан у Південній півкулі через широкі проходи сполучений з Індійським та Атлантичним океанами, тут інакше, ніж у Північній півкулі, виявлено зональність атмосферної циркуляції, а отже, і особливості кліматичних поясів, адже в помірних широтах Північної півкулі океан звужується на північ в оточенні Американського та Євразійського материків.

Значний вплив на циркуляцію атмосфери над Тихим океаном мають Кордильєри. Вони

перешкоджають океанічним повітряним потокам проникати углиб американських континентів, що сприяє стаціонуванню субтропічних антициклонів поблизу східних берегів океану. Але найбільше на клімат Тихого океану, зокрема його північно-західної частини, впливають сезонна зміна атмосферного тиску над Азією і спричинена нею сезонна мусонна циркуляція.

У тропіках значний вплив на атмосферну циркуляцію мають острови Індонезійського архіпелагу. Складна орографія цих островів в умовах мусонних вітрів сприяє розвиткові конвекції, утворенню хмарності, випаданню значних опадів. При конденсації звільнюється багато тепла, а це призводить до утворення перманентної баричної депресії.

Важливим кліматоутворюючим фактором є великі градієнти температури поверхні води на 35—45° пн. ш. в північно-західній частині океану. В районах теплих течій — Куросю, Східно-Австралійської та Аляскинської — режим погоди не такий, як на таких самих широтах у районах холодних течій — Каліфорнійської, Перуанської та Курильської. Засушливість при екваторіальної зони на сході океану зумовлена інтенсивним екваторіальним апвелінгом, завдяки якому до поверхні океану надходять глибинні води.

Гідрологічні особливості. Уся система поверхневих течій може бути показана у вигляді закономірної зміни кругообігів, відокремлених один від одного гідрологічними фронтами. На півночі вирізняється субполярний циклональний кругообіг, утворений Аляскинською, Алеутською, Камчатською, Курильською та Північно-Тихоокеанською течіями. Останньою проходить полярний гідрологічний фронт, який відокремлює субполярний циклональний кругообіг від субтропічного антициклонального кругообігу, що його утворюють течії Каліфорнійська, Північна Пасатна і Куросю. Між Північною Пасатною та Південною Пасатною течіями два циклонічні кругообіги. Вони розмежовуються Екваторіальною протитечією. По цих течіях проходять тропічні та екваторіальні фронти. Такі самі кругообіги є і в Південній півкулі. Встановлено, що на основних гідрологічних фронтах відбувається дивергенція, а в середині кругообігів — конвергенція.

Важливу роль у циркуляції вод Тихого океану відіграє підповерхнева течія Кромвеля, що рухається під Південною Пасатною течією на схід на глибині 500—100 м зі швидкістю 0,5— 0,9 м/с і є своєрідною компенсаційною течією.

У водному балансі океану головне значення має водообмін з Індійським та Атлантичним океанами. Багато води надходить з Індійського океану разом з Антарктичною Циркумполярною течією, а також від опадів, стоку річок, танення антарктичної криги. Витрачається вода зі стоком в Атлантичний океан, через австрало-азійські моря в Індійський океан та в Північний Льодовитий океан через Берингову протоку; частина води випаровується.

Яків усіх океанах, у Тихому океані поверхневі водні маси формуються завдяки теплообмінові океану з атмосферою. їхні фізичні й хімічні властивості залежать від співвідношення опадів і випаровування, інтенсивності перемішування. Вони здебільшого мають товщу від 35 до 100 м. Для них характерні неоднорідність температури, солоності, густини на різних широтах.