Модель державного регулювання економічної політики можна визначити як систему елементів, що відображає певні сторони форм і методів державного впливу на розвиток економічного процесу та зв'язки між ними, яка утворилася в рамках національної моделі економічного розвитку з метою його приведення у відповідність із поставленими цілями і завданнями стратегічного розвитку національної економіки. Саме порівняння національних моделей регулювання і становить особливий інтерес у рамках зіставлення національних особливостей стратегічного планування економічних процесів.
У науковій літературі є різні підходи до критеріїв визначення способів трансформації державного регулювання економічної політики. Так, виділяють такі як:
• ринковий соціалізм - поступовий інерційний перехід, збереження державного контролю за розміщенням ресурсів, прямий контроль за власністю, підтримка дрібної приватної власності, соціальний патерналізм;
• державний корпоративізм – більш радикальна передача стратегічних функцій напівприватним корпораціям, локалізація державного контролю, корпоративна конкуренція;
• оксамитова революція - поступовий трансформаційний перехід до вільних ринкових відносин, дисперсія прав власності при приватизації, домінування корпоративно-капіталістичної власності;
• шокова терапія – одномоментне адміністративне руйнування попередньої системи управління, прискорена приватизація, надання швидким суспільним перетворенням статусу стратегічної мети суспільства [21, с. 52].
Американські вчені виділяють декілька теоретичних моделей формування державно-політичних процесів, у тому числі й у сфері економіки: раціональна, інституціональна, процесуальна, консенсусна, елітна, групова, плюралістична, інкрементальна (нарощувальна), ігрова, теоретична, суспільного вибору, функціональна, теорія конфліктів (марксистська), системна тощо.
Існують також й інші підходи, наприклад: - традиційні системи приватного підприємництва (Західна Європа, Північна Америка), які переважно керуються інтересами споживачів; - системи приватного підприємництва - уряд обкладає їх податками, субсидує чи закуповує готову продукцію. За суттю вони є приватними, але значний вплив на них мають контролюючі органи (наприклад, оборонна промисловість США); - державне підприємництво – коли ціна регулюється попитом (деякі країни Європи); – державне підприємництво, підпорядковане плану (колишній СРСР, деякі країни Східної Європи) [22, с. 74].
Разом з тим, щоб обрати власну модель і систему державного регулювання економічної політики, у першу чергу слід проаналізувати досвід інших країн. Беручи за основу даний підхід, проаналізуємо розвиток і сучасний стан державного регулювання економіки в окремих розвинутих країнах світу.
Французька модель державного регулювання економіки. Сучасна модель державного регулювання економічної політики у Франції почала формуватися в перші десятиліття після Другої Світової війни і в процесі свого розвитку пройшла три основні етапи.
Перший етап (післявоєнний період) характеризується значним державним втручанням в економіку та високою часткою державного сектора. Основною метою державного регулювання економіки цього періоду було відновлення зруйнованого війною господарства і тому для націоналізованих галузей воно характеризувалося директивним, загальнообов'язковим характером. Кожен план, що розроблявся на 4-5 років, відрізнявся специфічними цілями і був орієнтований на вирішення таких завдань як зміна структури економіки, модернізація виробництва, вдосконалення функціонування ринку.
Другий етап розпочався в 60-ті роки минулого століття і пов'язаний із становленням системи так званого "індикативного планування", що дозволяло на демократичній основі координувати позиції держави і приватного бізнесу. Саме тоді сформувалися об'єктивні передумови для впровадження індикативного планування, що ознаменувало собою початок етапу формування "демократичної системи планування, яка дозволяє органам державного управління регулювати господарські процеси так, щоб державна бюрократія не знищила ефективне функціонування суб'єктів ринку" [23, с. 84].
Французька модель державного регулювання вплинула на розвиток державного регулювання економіки в інших промислово розвинутих країнах, перш за все в Німеччині та Японії.
У той же час, зближення національних ринків Франції та інших країн спричинило перехід від індикативної складової державного регулювання до стратегічної, що зумовило третій етап становлення сучасної моделі державного регулювання економіки у Франції. Державний сектор, який характеризувався розмитими кордонами і постійними процесами взаємопроникнення форм власності, не міг забезпечити гнучке і динамічне пристосування національної економіки до сучасних реалій.
Франція пізніше за інші європейські країни застосувала ліберальні реформи, реалізація яких підтвердила стійкість колишніх традицій. Велика за масштабами приватизація, що проводилася з метою ослаблення централізованого впливу держави, насправді навпаки, лише тільки ускладнила її форми.
Ідея стратегічного планування при формуванні моделі державного регулювання економіки отримала практичне втілення у 80-их роках минулого століття. До головних пріоритетів були віднесені: зміцнення національної валюти, розвиток освіти, соціальний захист населення, забезпечення зайнятості, розвиток наукових досліджень, облаштування території, вдосконалення держапарату. Ці напрями отримали статус цільових державних програм. Таким чином, індикативні плани були замінені загальнодержавними програмами, що за своєю суттю є лише певними деклараціями про наміри, які не мають загального обов'язкового значення. Це обумовлено, з одного боку, глобалізацією економіки, з іншого - тяжінням французької моделі регулювання до ліберальніших американської і британської моделей.
Але не дивлячись на певні недоліки французької моделі, саме Франції належить основна заслуга у формуванні системи державного планування в умовах ринку. Планування залишається пріоритетним напрямом у сучасній економічній політиці Франції, предметом її національної гордості.
Важливою рисою системи державного регулювання економіки у Франції є високий рівень узгодженості заходів, що вживаються. Для цього існує економічна та соціальна Рада, до якої входять представники уряду, підприємців і профспілок. Адміністративні Ради, що включають адміністраторів, робітників, споживачів і спеціалістів існують також на кожному публічному підприємстві. Як правило, держпідприємства користуються у сфері розробки своєї тактики ведення господарської діяльності самостійністю, причому її ступінь тим вищий, чим успішніша діяльність підприємства. Водночас оцінка інвестиційних програм здійснюється спеціальним Фондом економічного і соціального розвитку, який може також надавати субсидії й дотації.
Державні органи економічної політики Франції розробляють на базі консультацій із різними суб'єктами економіки індикативні гнучкі узгоджені плани, як загальні, так і спеціальні, цільові. Відносно державного сектора економіки плани імперативні. Виконання плану в приватному секторі забезпечується і шляхом держзамовлень на його продукцію, що для підприємств є гарантією збуту, а також через податкову, цінову, кредитну політику. Тому плани у Франції не є імперативними, але втой же час активні. Особливе місце посідають програмні закони, які фінансуються з бюджету. У 60-70-их роках широко розповсюдилася практика угод між державою і підприємствами про виконання планових показників у обмін на фінансові та матеріальні ресурси.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Державне управління в економічній сфері» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Світовий досвід формування моделей економічної політики“ на сторінці 1. Приємного читання.
