Особливе геостратегічне положення і кліматичні умови визначають унікальне значення АПК у господарській системі нашої держави. Україна має всі можливості створити міцні позиції на міжнародному продовольчому ринку. Проте реалізація цієї ролі можлива лише за ефективної економічної політики держави. Зараз сільське господарство вважається доволі ризикованим видом підприємництва. Через значну тривалість періоду обороту фінансів отримання вигоди може бути дуже сумнівним. Це характерно для усіх країні але держави із нестабільною економікою або такою, яка трансформується чи тільки розвивається, ризикують більше. Можна провести цілу низку аграрних реформ, формуючи ринкові стосунки з іншими державами і всередині країни, але загалом це лише зміцнює невизначеність ситуації. В таких країнах відбувається часта зміна форм господарювання та власності, що теж впливає на соціально-економічні процеси, постійно загрожуючи ризиками. Вплив макроекономічних процесів на сільське господарство є постійним. Але часто ризики слугують і позитивним сигналом для розвитку сировинного ринку та ринку сільськогосподарських товарів.
Вітчизняний агропромисловий комплекс потребує впровадження ринкових механізм, які широко використовуються у розвинутих країнах. Для порівняння, обсяги дотацій у сільськогосподарську промисловість США становить 10 % ціни продукції сільського господарства, в Японії - 40 %, ЄС - 25 %, широко розповсюджені програми сприяння експорту. Оскільки держава поти що не розробила для вітчизняного агропромислового комплексу чіткого алгоритму дій, підтримка працівникам сільського господарства надається із запізненням, як правило, у вигляді відшкодування витрат. Україна не стимулює сільське господарство, а навпаки, живе за рахунок нього [9, с. 10].
У процесі поглиблення суспільного розподілу праці сільське господарство України самостійно вже не в змозі забезпечувати умови власного відтворення (це зумовлено тим, що розвиток даної галузі все більшою мірою залежить від промисловості, яка поставляє для села необхідні засоби виробництва); а також звертає увагу на сучасні тенденції до зростання частки сільськогосподарської продукції що використовується для промислової переробки (зараз вона не перевищує 60 %, а в індустріально розвинутих країнах складає 90 %, причому спостерігається прискорений розвиток переробних виробництв). За таких умов доцільним є розвиток в Україні системи державного регулювання агропромислової інтеграції [10].
Ефективність державної політики розвитку АПК ускладнюється потужним впливом як зовнішніх так і внутрішніх чинників. Зокрема, основними зовнішніми чинниками, які у певній мірі стоять на заваді розвитку вітчизняного АПК є посилення конкуренції після вступу України до СОТ, що вимагає від державної політики розробки ефективних механізмів пом'якшення соціально-економічних наслідків дії світового ринку, впливу глобальної фінансової кризи 2008-2010 років. До внутрішніх чинників слід віднести відсутність дієвої системи сільськогосподарського кредитування, рівень забезпечення трудовими ресурсами, рівень господарського освоєння території, недостатність фінансування державних програм розвитку АПК.
Разом з тим необхідно підкреслити, що ресурсний потенціал агропродовольчого комплексу країни, в основі якого високопродуктивні землі сільськогосподарського призначення і сприятливі агрокліматичні умови, далеко не вичерпаний. Для його розвитку слід забезпечити більш повне використання існуючого потенціалу держави, мінімізувати вплив негативних чинників, можливо через продовження та поглиблення аграрних реформ, спрямованих на формування ефективної науково- технологічної, податкової, бюджетної, цінової, фінансово-кредитної та страхової політики, раціональне поєднання галузевої і територіально- самоврядної систем управління комплексним розвитком сільського господарства і сільських територій.
Одним із чинників, що має як внутрішній так і зовнішній прояв впливу на АПК є ціна. Підвищення цін на продукти харчування призводить до серйозної соціальної напруженості у всьому світі й загрожує бідністю значній кількості людей. Водночас нинішня ситуація є великим шансом для України, яка виступає чистим експортером зерна із великим нереалізованим потенціалом збільшення обсягу сільськогосподарської продукції і належить до тих декількох країн світу, які мають можливості до істотного нарощування чистого експорту та подолання продовольчого дефіциту, що виникає в інших країнах.
За належної стратегічної політики і достатніх інвестицій Україна може істотно підвищити урожай зернових та здобути свою частку на глобальному ринку в умовах зростання світового попиту. Навіть стримані оцінки перспектив збільшення обсягів продукції та площі земель сільськогосподарського призначення свідчать про можливість постійного збору врожаю на рівні вище 40 млн т. Реалізація цієї можливості потребує внесення змін до продовольчої політики та відповідного збільшення обсягів приватних і державних інвестицій.
Підвищення цін на продовольчу продукцію створює серйозні виклики для макроекономіки і соціальної політики. В окремих країнах світу зростання цін на харчові продукти призводило до політичних заворушень. Загалом, бідні верстви населення є значно уразливішими до інфляції, зокрема до інфляції, пов'язаної з цінами на харчові продукти, оскільки вони витрачають більшу частку своїх доходів на харчування та є залежними від доходів.
Світові ціни на зерно і насіння олійних культур після тривалого зниження (у реальному вираженні) останнім часом різко зросли. Це є наслідком змін у пропозиції та попиті які накопичувалися протягом останнього десятиліття.
З боку пропозиції на зростання рівня світових цін на продукти харчування вплинуло подорожчання енергоносіїв, оскільки це призвело до збільшення виробничих витрат (зокрема, підвищення цін на пальне та добрива) і витрат, пов'язаних із роздрібною торгівлею (наприклад, із перевезеннями). Водночас, обсяги виробництва сільськогосподарської продукції були нижчими від очікуваних внаслідок несприятливих погодних умов, які спостерігалися в ключових аграрних регіонах (таких як Австралія й Україна) протягом останніх двох років.
Країни з великою чисельністю населення постійно збільшують попит на продукти харчування. Індія і Китай, наприклад, залишаються країнами з перехідною економікою, при тому, що зростання їх річного доходу в середньому виросло. Оскільки для виробництва продукції тваринництва потрібно більше кормів, спостерігається непропорційне збільшення попиту на зерно та насіння олійних культур.
Протягом останніх років також значно збільшився попит і на сільськогосподарську сировину, що переробляється для виробництва біопалива (рослинну олію для виробництва біодизеля та цукор і зерно для виробництва біоетанолу).
Такі зміни у пропозиції та попиті, діючи одночасно, призвели до ситуації, за якої загальне споживання зерна у світі перевищувало його виробництво протягом семи із останніх дев'яти років. Відповідний дефіцит компенсувався постійним зменшенням світових запасів зерна, які на сьогодні становлять приблизно 20% (що відповідає 10,4 тижня) світового споживання, що є найнижчим рівнем із початку 1970-х років (11, с. 10]. Таке скорочення запасів зернових не може довго тривати і на зменшення пропозиції ринки відреагували зростанням цін.
Різко посилилися також коливання ціни. Незначні запаси зерна роблять ринки вкрай уразливими до нової інформації про рівень попиту і пропозиції. Несподівані зміни урядами відповідної політики (як запровадження обмежень на експорт у відповідь на підвищення цін на зерно чи надання субсидій на біопальне) і дедалі відчутніша мінливість клімату та її вплив на врожай, а також підвищення спекулятивного інтересу до ринків сільськогосподарської продукції є основними причинами значного посилення нестабільності цін.
Зростання цін на харчові продукти, яке нині спостерігається, не можна вважати тимчасовим явищем, цілком ймовірно, що воно триватиме і в середньостроковій перспективі. Очікувалося, що високі ціни на продовольчі культури збережуться до 2011-го року, після чого почнеться їх зниження, оскільки пропозиція та попит відповідатимуть високим цінам. Однак схоже, що до 2015 року ціни на більшість продовольчих культур будуть помітно вищими, ніж у 2004-му. Світові авторитетні організації (СБ, ФАО, ОЕСР, Міністерство сільського господарства США), що регулярно здійснюють моніторинг і прогноз товарних цін, здебільшого погоджуються із наведеними оцінками, однак відомо, що прогнозування цін на довгострокову перспективу є складним завданням. Окрім указаних чинників, пов'язаних із попитом і пропозицією, швидкість розвитку технологій, погіршення стану землі її води, зміна клімату є тими основними факторами, що визначають перспективи збільшення виробництва продовольчої продукції [12,307].
У довгостроковій перспективі лише значне і стабільне зростання виробництва продовольчої продукції може послабити напруження на ринках і забезпечити доступну за ціною їжу для всіх. Згідно з матеріалами ФАО, до 2030 року населення Землі потребуватиме додатково 1 млрд т зернових. Цього обсягу можна буде досягти лише у разі впровадження в усьому світі системи відповідних стимулів у рамках належної сільськогосподарської політики, насамперед у країнах із таким значним потенціалом, як Україна [13, с. 48].
Збільшення експорту сировинних сільськогосподарських товарів конкретних країн як правило стримується політикою протекціонізму розвинутих країн, надмірним захистом своєї власної переробної промисловості, а також розподілом національних ресурсів на користь сільського господарства. В результаті складаються несприятливі умови для зовнішньої торгівлі сільськогосподарськими товарами, скорочується номенклатура і знижується якість продукції. У ряді держав наслідком такої політики стало придушення сільського господарства.
Проте міжнародна практика знає також і приклади успішного застосування заходів регулювання, що зумовили збільшення експорту сільськогосподарської продукції. Зокрема, у сільському господарстві Кот-д'ївуару, Малаві, Туреччини були підняті ціни на основні категорії сировинного експорту. Значне зниження величини оподаткування на сільськогосподарський експорт застосовувалося в Уругваї; також був скасований адміністративний контроль за експортом цієї продукції в Марокко і Мексиці. Результатом зняття обмежень на внутрішні ціни, створених раніше для стабілізації, контролю і захисту вітчизняного виробника від коливань світових цін, стало збільшення виробництва сільськогосподарських культур та їх експорту на 6 % у Нігерії в 2004- 2005 роках. На Мадагаскарі був створений резервний державний запас рису, що сприяло, по суті, відродженню цілої галузі, а також швидкому розвитку підприємств із первинної переробки і збуту даної культури. У Папуа-Новій Гвінеї для підтримки експорту сільського господарства теж був створений резервний фонд, і при підвищенні рівня світових цін, країна встановила помірні податки на експорт, які частково направлялися на фінансування субсидій, що надавалися вітчизняним виробникам у періоди зниження світових цін.
Відповідно до норм СОТ, кількісні обмеження імпорту підлягають поступовому скасуванню. Тому в процесі формування економічної політики держави у сфері регулювання ринку сільськогосподарської продукції доцільно використовувати декілька напрямів регулювання, що передбачають згладжування несприятливих наслідків від зняття кількісних обмежень. До них слід віднести поступове підвищення обсягу імпортної квоти відповідно до встановленого плану доти, доки захисна функція квот не буде зведена нанівець і вони стануть зайвими.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Державне управління в економічній сфері» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Державне управління ринком сільськогосподарських товарів“ на сторінці 1. Приємного читання.
