Найважливішою частиною національного багатства всіх держав сучасного світу є людський потенціал. Надалі, в міру розвитку процесів глобалізації та інформатизації суспільства, значення людського потенціалу порівняно з іншими чинниками розвитку цивілізації лише посилюватиметься. Суспільство впливає як на кожну окрему людину, індивіда, так і на сукупність людей. Звісно, і кожен індивід, який займає визначене місце, виконує свою функцію, його діяльність направлена на розвиток суспільства і також впливає на характер, цілі й засоби його розвитку, на формування суспільних процесів. Людина завжди була основою суспільства, його багатством, хоча не завжди це визнавалось як норма. Задоволення потреб особи є базовим критерієм прогресу, як економічного, так і соціального. Погляди на людину в сфері соціально-економічного розвитку пройшли значну і довготривалу еволюцію. Трансформація цих поглядів відбувається й зараз. Можна говорити про своєрідний "людський капітал", що сформувався на даному етапі розвитку ринку [24, с. 375].
З одного боку, умови розвитку людського капіталу, зростання його потенціалу значною мірою пов'язані з соціально-економічним становищем у країні. А з іншого, накопичення сукупного людського капіталу і зміцнення його потенціалу сприяють збільшенню віддачі від нього на благо соціально-економічного розвитку, покращення рівня життя, підвищення добробуту населення. У свою чергу, соціально- економічне становище держави є одним із найвагоміших показників її сприйняття на міжнародному рівні. Таким чином, політика держави має бути спрямована на створення необхідних умов для розвитку та піднесення людського капіталу, підвищення рівня ефективності його використання і забезпечення на цій основі відповідного соціально- економічного росту, рівень якого сприяв би визнанню країни на міжнародній арені й дозволив би сформувати її позитивний імідж у світовому економічному просторі.
З часу проголошення незалежності в 1991 році Україна була змушена практично з нуля створювати основні інституції демократичної держави, вирішуючи водночас структурні проблеми, успадковані з радянських часів, здійснюючи перехід до ринкової економіки та ліквідуючи руйнівні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Протягом останнього десятиліття наша держава вирішувала нагальні питання, пов'язані із забезпеченням сталого людського розвитку і руху в напрямі до демократії, що вимагало підвищення культури прав людини та формування сильного громадянського суспільства. Україна зараз має серйозні наміри створити більш сприятливе середовище для реалізації даних процесів. Це виявляється, по-перше, в зобов'язанні досягти Цілей розвитку тисячоліття (ЦРТ) і, по-друге, в прагненні стати членом Європейського Союзу.
Саме тому збереження і розвиток людського потенціалу як у кількісному, так і в якісному відношенні мають стати головною стратегічною метою державної політики України. У науковій літературі запропоновано багато понять і концепцій з метою сформувати уявлення про людський потенціал і визначити стратегію його розвитку.
У фокусі соціально-економічного розвитку країни перебуває людина з її певними психологічними особливостями, особистісними характеристиками та професійними навичками. Взаємодії людей, акумулювання їхнього індивідуального внеску в спільний результат виливаються у формування людського капіталу, який стає потужним ресурсом національної економічної системи.
У вітчизняній і зарубіжній літературі найчастіше вживається поняття "людський капітал". Даний термін уперше був уведений у науковий обіг американським економістом і соціологом Т. Шульцем [25]. Цей автор запропонував використовувати його для визначення перспектив розвитку країн із низькими доходами, для чого, на його думку, недостатньо традиційних економічних концепцій. Т. Шульц вважає, що необхідно сформувати якісні характеристики розвитку держави, розглядаючи "людський капітал" через призму якостей населення, суспільно необхідних та цінних. Усі ці якості можуть відтворюватись і нарощуватись завдяки тим або іншим інвестиціям. Головним висновком є те, що "людський капітал" не дається задарма, він вимагає вкладання засобів і постійного вдосконалення.
Ймовірно автори цієї досить поширеної на сьогодні думки повністю поділяють ідеологію загального ринку і виходять з того, що й людина - це вартість, яка приносить прибуток. Як відомо, у широкому розумінні, капітал (від лат. capitolis - головний) – це все, що може приносити дохід, або ресурси, створені людьми для виробництва товарів і послуг. Поняття "людський капітал" (англ. - human capital) використовується сьогодні в зарубіжній економічній теорії й практиці для оцінки інтелектуальних здібностей людини, здобутих завдяки освіті або на основі практичного досвіду.
Разом з тим, досить поширеним є поняття, яке об'єднує також поняття "людський потенціал", "трудові ресурси" і "робоча сила". Водночас головною особливістю понять, закладених у ці категорії, є підхід до їх носія (тобто людини) як до пасивного об'єкта зовнішнього управління, тоді як людський потенціал, як підкреслювалося раніше, - це рушійна сила виробництва, активний чинник економіки загалом. Трудові ресурси (а тим більше робоча сила, яка є лише сукупністю фізичної та духовної здатності людини до праці) не можуть ставити власних цілей, переслідувати інтереси, мати потреби і мотиви, проявляти ініціативу. За своєю суттю й природою вони призначені для того, щоб державна політика була спрямована на їх формування, розподіл, перерозподіл тощо.
Визнання людини – носія робочої сили, функцією якого і виступає праця, повноправним і свідомим учасником суспільного розвитку, висуває на перший план (поряд із потребами в життєвих засобах) потреби в різних видах активності (політичній, соціальній, трудовій), в інформації, в управлінні, спілкуванні, творчій діяльності тощо. Але у цьому випадку людський потенціал, як і будь-який інший компонент виробництва, потребує оцінки.
В економічній науці понад півтора століття тривають дискусії про те, що є товаром – робоча сила чи праця. Звідси виникає питання, як називати ринок, на якому реалізується цей товар, - ринок робочої сили чи ринок праці? В останні роки філософська, соціологічна та економічна література зауважує, що поняття праця і товар тотожні. Проте представники марксистської школи продовжують стверджувати, що товаром є робоча сила і його купівля-продаж відбувається на ринку робочої сили. Конвенції Міжнародної організації праці наголошують, що дані поняття ніяк не можуть бути синонімами, оскільки праця не є товаром [26].
Час від часу ми говоримо про так званий ринок трудових ресурсів. Але зараз з'являються роботи, які вказують, що ринок праці та робоча сила є самостійними, окремими поняттями. За ними стоять різні соціально-трудові аспекти, формуються різні відносини [27, с. 211]. Щоб відповісти на поставлені питання, треба проаналізувати закладені в їх основу понятя "праця", "робоча сила" і "трудові ресурси".
Українська економічна література наголошує на тому, що праця є доцільною діяльністю людини, тоді як робоча сила - здатність до праці, за допомогою якої виробляються матеріальні або духовні блага. До трудових ресурсів відносять ту частину населення країни, яка має фізичні й духовні здібності, необхідні для трудової діяльності. До них відносять частину населення працездатного віку, з якої виключаються непрацюючі пенсіонери й інваліди І і II груп і додаються фактично працюючі пенсіонери і підлітки (молодші 16 років) [28, с. 31].
Термін "трудові ресурси" з'явився в науковому обігу в одній із робіт академіка С. Г. Струміліна на початку минулого століття [29]. Даний термін використовувався в умовах централізованого управління трудовими ресурсами країни. Поряд із правом на працю законодавчо був закріплений також і обов'язок кожного працездатного громадянина працювати. Тому суворий статистичний облік працездатного населення (трудових ресурсів) був одним із головних елементів централізованого планування економіки.
У західній літературі, у публікаціях, пов'язаних із діяльністю профспілок, також існує термін "трудові ресурси" (human resources). Українською мовою його перекладають як "людські ресурси". Інша справа, що у вітчизняній літературі продовжують говорити про трудові ресурси лише в тих випадках, коли мають на увазі країну, певну галузь чи окремутериторію [30].
Отже, ці поняття не є синонімами, хоча обидва вони є різновидами прояву здатності до праці. Це їх спільна риса, хоча праця є доцільною діяльністю та функціональною здатністю. Трудові ресурси, на нашу думку, включають як функціонуючу здатність до праці (зайнятих в економіці), так і потенційну робочу силу (резерв). Спільна основа зближує дані поняття, створює видимість їх тотожності.
Проте між ними є й істотні відмінності. Робоча сила залишається лише потенційною можливістю, і не завжди реалізується на практиці. Вона може так і залишитись потенційною, тоді як праця завжди практична. Людина може не працювати з будь-якої причини, хоча залишається носієм робочої сили. Але і в процесі праці не всі ці здібності реалізуються. Сучасна людина володіє багатьма здібностями, нерідко двома-трьома і навіть більше спеціальностями, але в процесі конкретної праці можуть використовуватися лише деякі з них.
Спираючись на викладене, можна стверджувати, що поняття ринку праці, ринку робочої сили та ринку трудових ресурсів мають певні ознаки. Відомо, що у багатьох випадках однаковими термінами називають різні речі й поняття, і навпаки, одні й ті самі предмети і явища позначаються різними термінами. Сьогодні поширений підхід, згідно якого ринок праці продає і купує працю. Заробітна плата є оплатою за неї. Робоча сила діє за принципом еквівалентного обміну, тому що заробітна плата надається за використання праці.
Ринкові відносини регулюються економічними законами, зокрема законами попиту та пропозиції, які визначають умови нормального функціонування ринку. Наслідуючи їх, можна сформулювати деякі вихідні положення, дотримання яких є обов'язковим для здійснення легітимних ринкових операцій. Робочу силу як здатність до праці неможливо відокремити від людини-працівника, тому її не можна продати, не продавши самого працівника. Отже, вона не може стати власністю покупця робочої сили. Роботодавець виступає наймачем робочої сили на певний термін, а сам процес найму не є покупкою. Тут відбувається щось на зразок оренди, акт купівлі-продажу відсутній.
Для ринкових відносин із використання робочої сили характерні такі ознаки: ринок праці здійснює процеси купівлі та продажу праці в майбутньому. Про це домовляються покупець (працедавець) та продавець (працівник), який таким чином продає свою працю за грошовий еквівалент. Власником результатів праці слід вважати роботодавця, оскільки працівник отримує за свою роботу винагороду, а праця відображається в її результаті.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Державне управління в економічній сфері» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Державна політика розвитку людського потенціалу“ на сторінці 1. Приємного читання.
