До газозбірного пункту підключають 10-30 свердловин. На одному родовищі функціонують 5-10 газозбірних пунктів, але їхня кількість може досягати 20 – 25 залежно від розмірів покладу. Добутий газ звільняється від механічних домішок, охолоджується до 5 – 10°С. Для запобігання утворення твердих гідратів газ осушується розчином етиленгліколю. Температура, вище якої утворення гідратів не відбувається, називається критичною. Для етану вона дорівнює 14,5, пропану 5,6, ізобутану 1,7°С. Найбільшу критичну температуру має сірководень (29,5°С). У боротьбі з утворенням гідратів використовуються інгібітори гідратоутворювачі:
• метанол (найефективніший), витрата його складає 0,3 – 1 кг/1000м3 газу, але він дорогий, отрутний, важко регенерується,
• діетиленгліколь, менш ефективний, дорожче метанолу, але легко регенерується,
• СаСl2 (30 – 35% розчин), дешевий, нетоксичний, піддається регенерації, але в місцях витоків газу спричиняє активну корозію, тому мало застосовується.
Поширеним є добування нафти та газу із родовищ, які знаходяться під дном морів та океанів. У такому випадку технологічні установки для збору газу розміщуються на плавучих платформах.
Технологія добування сланцевого газу потребує окремого розгляду оскільки доцільність застосування її останнім часом широко обговорюється в Україні та в світі. Для досягнення сланцевої породи, в якій знаходиться природний газ, вертикально пробурюють свердловину глибиною 3-4 кілометри від поверхні землі. Свердловину обладнують трубою з багатошаровою стінкою із міцної сталі (обсадна колона) і цементу, що проходить крізь водоносні пласти і геологічні формації. Бар'єр захищає ґрунтові води, утримуючи рідини, що їх закачують у свердловину, і накопичений природний газ в межах стовбура свердловини. Після буріння свердловини заданої глибини застосовують горизонтальне буріння для досягнення більшого об'єму сланцевої породи. Цей спосіб вимагає меншої кількості свердловин для розробки родовища, тобто для бурових робіт потрібна менша площа землі. Довжина горизонтальних свердловин може сягати 1500 метрів. Після завершення буріння сталеву обсадну колону вставляють у горизонтальну ділянку свердловини, потім закачують цеМент всією довжиною обсадної колони для створення навколо неї оболонки, яка зміцнює свердловину і запобігає проникненню в Ґрунт газу і рідини під час їх транспортування на поверхню. Для збору газу, який надходить із породи в свердловину, використовують свердловинний перфоратор для створення невеликих отворів у сталевій обсадній колоні і цементі для з'єднання зі сланцевою формацією. Сланцевий газ із породи вивільняє гідророзрив. Технологія гідророзриву, яка широко застосовується на протязі 70 років у видобуванні нафти та газу, передбачає закачування рідини під тиском у свердловину і в породу через перфорацію. Це призводить до розриву, – що розповсюджується в породі на відстань від 50 до 300 метрів навколо стовбура свердловини. Ці розриви дозволяють газу надходити у свердловинну трубу і на поверхню.
Зазвичай використовують суміш води і піску (99,5%) і присадок (0,5%). Пісок (розклинюючий наповнювач) допомагає забезпечувати відкритий стан розривів і потік Газу. Невеликі кількості хімічних присадок, здебільшого ПАРів, допомагають піску проникати в розриви, запобігають розповсюдженню бактерій і очищають систему. Гідравлічні розриви виконують на ділянках уздовж довжини горизонтальної труби – зазвичай від 6 до 20 розривів, розташованих на відстані.
Рис. 4.3. Схема створення гідророзриву у сланцевих пластах.
Після виконання гідророзривів у свердловини встановлються сталеві колони. Оголовок колони обладнується неохідною запірною арматурою, система свердловин обладнується необхідними трубопроводами та обладнанням для збору, транспортування та зберігання газу.
Морська гірнича технологія – це сукупність способів видобування твердих корисних копалин під водами Світового океану. Більше 70 підприємств в різних країнах світу переробляють понад 130 млн. м3 гірничої маси на шельфі. На цього працюють приблизно 2,7 тисячі плавучих установок, які в основному видобувають пісок і гравій та виконують днозаглиблювальні роботи. Технологія видобування на морських шахтах в цілому не відрізняється від технології підземної розробки на суші. Особливість полягає у необхідності попередження прориву морської води в гірничі виробки.
Буровими свердловинами розробляються на шельфі родовища нафти та газу. Видобування інших видів корисних копалин в надрах здійснюється з використанням гідророзпушування, виплавлення тощо. Значна частина корисних копалин з родовищ під водоймами видобувається драгами. Драга – це плавучий гірничо-збагачувальний комплекс для розробки обводнених родовищ корисних копалин. Драга обладнана робочим органом для видобування продуктивних порід, промивально-збагачувальними агрегатами для вилучення цінних мінералів і транспортно-відвальним обладнанням для укладання пустих порід (хвостів промивки) у відвали. Плавучі земснаряди призначені для підводного виймання порід та корисних копалин у водоймах і транспортування їх у відвали, інколи на збагачувальні установки та в проміжні ємкості.
Технологи переробки та збагачення корисних копалин
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Техноекологія» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Процеси видобування нафти і газу із надр свердловинними методами“ на сторінці 3. Приємного читання.
