Петербурзький міжнародний комерційний банк засновано 1869 р. Його основною діяльністю було фінансування і кредитування промислових підприємств. Він мав 56 філій, з яких 36 перебувало на території України (станом на 1 березня 1914 р.). Філії мали великий вплив на транспортне машинобудування і суднобудування. Капітал банку проникав також у металургійну, вугільну та цементну промисловість. Окрім того, банк брав участь у роботі деяких пароплавних, транспортно-складських і приватних залізничних товариств, здійснював операції, пов'язані з експортом хліба, і сам торгував хлібом.
Злиття банківського капіталу з промисловим потенціалом набуло поширення в Україні в кінці 90-х років XIX ст., адже українські філії Російського банку для зовнішньої торгівлі (16 філій), Лзовсько-Донського комерційного банку (23 філії) та Російського торговельно-промислового банку контролювали більшість підприємств цукрової промисловості України. Завдяки розгалуженій мережі філій столичні банки зосередили у своїх руках внутрішню й зовнішню торгівлю хлібом, льоном та іншими товарами, які мали першочергове значення.
Значного розвитку в Україні у другій половині XIX ст. набули міські громадські банки. Вони створювалися при міських думах. Мінімальний розмір акціонерного капіталу становив 10 000 руб., а зобов'язання банку не повинні були перевищувати п'ятикратної суми акціонерного та резервного капіталів. Капітал міського громадського банку формувався за рахунок громадських коштів, а також внесків та офірувань приватних осіб. Ці установи проводили банківські операції з залучення коштів на поточні рахунки і вклади, надавали кредити місцевим купцям, представникам малого й середнього бізнесу (міщанам, ремісникам, цеховим майстрам). Окрім цих операцій, міські громадські банки проводили також облік векселів, вели спеціальні поточні рахунки, здійснювали купівлю й продаж цінних паперів за дорученнями клієнтів, тобто виконували всі основні банківські операції.
Прикладом діяльності таких банків може бути Чернігівський міський громадський банк, створений у лютому 1875 р. завдяки внескові відомого місцевого мецената І. Г. Харитоненка у сумі 50 000 руб. Прибуток банку частково передавався у розпорядження міської думи, а частково спрямовувався на благодійну діяльність.
У1914 р. в Україні існувало близько 70 міських громадських банків. Доповнювали банківсько-кредитну систему розгалужена мережа товариств взаємного кредитування та позичково-ощадні каси. Поштовхом до виникнення кооперативних форм фінансової самодопомоги серед населення, особливо серед селянства, стало скасування кріпосного права.
Перші в Україні ощадно-позичкові товариства своїми статутами передбачали обов'язковий пайовий внесок, розмір якого коливався від 50 до 100 руб. Формою відповідальності у здійсненні всіх операцій була кругова порука. Позики видавалися переважно на півроку, з відстроченням на 3 місяці у разі виникнення потреби. Умовою для надання кредиту було поручництво двох осіб. Суми позики були невеликими і видавалися здебільшого під 9-10% річних. Ощадні строкові вклади приймалися під 6% річних, а на безстрокові вклади нараховувалися 4%.
Кредитні товариства райффайзенівського типу з'явилися на території України лише після прийняття в 1895 р. закону "Про установи дрібного кредиту", який дозволяв організовувати кредитні товариства як на пайовій, так і на безпайовій основі. Перше таке товариство виникло на Полтавщині.
Кредитні товариства утворювались і розвивалися дуже швидко, бо мали можливість отримувати значні кредити у Державному банку для поповнення основного фонду. Ощадно-позичкові товариства не мали права на такі кредити, але відповідні кошти могли позичати у земств, що виступали їхніми піклувальниками.
Діяльність кредитних та ощадно-позичкових товариств мала певні характерні риси. Грошові вклади вони могли приймати як від своїх членів, так і від сторонніх осіб та організацій із зобов'язанням повернення їх у певний термін чи без установлення терміну. З прийняттям вкладу видавалась ощадна книжка вкладника. Розмір процентів та інші умови вкладів визначалися загальними зборами, або, за їхнім уповноваженням, встановлювалися радою разом із правлінням товариства. Кредитне та ощадно-позикове товариства мали право видавати позики лише своїм членам, кожному з яких, виходячи з його надійності та довіри до нього, визначалася максимально можлива сума кредиту, яку йому дали би незалежно від наданого забезпечення, кількості й видів позичок. Кредити видавалися під довіру, запоруку членів або сторонніх осіб та під заставу.
Такі товариства фінансової самодопомоги були вельми поширені на Катеринославщині, Київщині, Полтавщині, Херсонщині, у Таврії, на Поділлі та Волині.
На 1 січня 1914 р. на українських землях у складі Росії діяли 2181 кредитне та 911 ощадно-позичкових товариств. Виникла потреба організації координаційних центрів товариств взаємного кредитування для підвищення ефективності їхньої діяльності та налагодження взаємовідносин безпосередньо між товариствами. Тож розпочалася робота над створенням кооперативних центрів. Задуманий проект реалізовувався повільно через перешкоди, що їх створювала російська влада. Царський уряд довгий час забороняв створення будь-якої організаційної мережі кредитних товариств. У суто російських губерніях такої заборони не існувало. В Україні створення об'єднань кредитних спілок розглядалося як небажане, шкідливе для самодержавства явище. Проте, все ж таки, 1901 р. виник перший Союз кредитних кооперативів у Бердянську (Таврія), 1903 р. - другий такий союз у Мелітополі, 1905 р. було створено Союзбанк у с. Дзенгелівці на Київщині. Ці союзи були організаційними центрами, без права ведення банківських операцій. Лише 1911 р. Союзбанк було перенесено до Києва та затверджено новий статут, який передбачав здійснення банківської діяльності.
Дуже швидко Союзбанк став організаційним і фінансовим осередком для всіх товариств взаємного кредитування, які функціонували на українських землях. Крім звичайних банківських операцій та координаційно-ревізійної діяльності, він почав здійснювати торговельно-посередницькі операції, організував виробництво, видавничу діяльність, скликав кооперативні наради у справах кредитної та загальноукраїнської кооперації. На початку революції київський Союзбанк став підмурів'ям для створення всеукраїнського фінансового кооперативного центру - Українбанку,
Підводячи підсумки, слід сказати, що банківська система на українських землях, які входили до складу Російської імперії до початку першої світової війни, була представлена як державним, так і приватним капіталом. Складовими елементами фінансово-кредитної системи були: державні банки (Державний банк, Державний дворянський земельний і Селянський поземельний); різноманітні інститути короткострокового кредиту (акціонерні банки, міські громадські банки, товариства взаємного кредиту, приватні банківські заклади); установи довгострокового кредиту (акціонерні земельні банки, міські кредитні товариства тощо).
Загалом, 1914 р. банківські заклади містились у 350 населених пунктах України, зокрема в 64 населених пунктах було по три та більше банківських установ (у Києві та Одесі - по 19, Харкові - 14). Окрім загальних кредитних установ, на українських землях 1913 р.
функціонували 4 ломбарди, земські каси, близько 100 казначейств і 8 приватних банківських контор. Такий стан речей дозволив реформувати аграрний сектор і сприяв розвиткові промисловості, торуючи шлях капіталізмові.
Висновки
• 1. Елементами грошового господарства на території українських земель, шо входили до складу Російської імперії середини XVIII - початку XX ст., були металева й паперова грошові системи. Металева грошова система була представлена у грошовому обігу золотими, срібними, мідними й платиновими монетами, а паперова - асигнаціями, депозитними білетами, кредитними білетами, державними кредитними білетами й депозитними квитанціями.
• 2. Першими паперовими грошима на території Російської імперії вважаються асигнації Катерини II. У грошовий обіг вони надійшли 1769 р. їх емісію здійснювали спеціально створені асигнаційні банки: Московський та Петербурзький.
• 3. Грошова реформа, проведена міністром фінансів Є. Ф. Кан-кріном, установила панування в державі срібного монометалізму. Із січня 1840 р. головним платіжним засобом став срібний рубль.
• 4. Зростаючі емісії паперових грошей протягом історії їх існування на покриття здебільшого воєнних витрат призвели до того, що паперові гроші, позбавлені будь-якого забезпечення, швидко знецінювалися, втрачаючи купівельну спроможність.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія грошей і банківництва» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Банки на українських землях у складі Російської імперії“ на сторінці 2. Приємного читання.
