В епоху раннього середньовіччя банківська справа переживала занепад. Лише з розвитком торгівлі, ремесел і сільського господарства, починаючи з IX ст., в північноіталійських містах спостерігалося економічне відродження.
Одним із найбільш розвинених міст Італії була Флоренція, яка здобула свою перевагу насамперед завдяки карбуванню якісних золотих монет. Великі флорентійські компанії, крім занять торговельною діяльністю, клопоталися фінансовими справами церкви та папи. Згодом вони перебрали контроль над митницею Барлетти на півдні Апеннінського півострова, що дозволило їм вести жваву міжнародну торгівлю. В Англії вони позичали королю і великим землевласникам значні суми під гарантію права стягування мита і привілеїв в експорті сировини (передовсім вовни). Згодом флорентійці поширили свою діяльність на Нідерланди, Каталонію, Кастилію та східні країни. Там, де осідали агенти відомих банкірських домів, які були уповноважені збирати видані кредити, податки чи церковну десятину, швидко утворювався торговельний центр із невеликою флорентійською колонією.
На відміну від флорентійців, венеціанські та генуезькі купці надавали перевагу фінансовій діяльності на внутрішньому ринку. їхні кредитні операції зводилися до купівлі цінних паперів державної позики, фінансування окремих торговельних підприємств інших купців і судновласників.
Для банківської справи середньовічної Італії був характерним високий рівень розвитку безготівкових операцій. Одним із способів їх проведення було використання переказного векселя, який набув популярності з XIII ст.
Існували в епоху середньовіччя й міняйли, які провадили обмін грошей. Часто вони надавали й деякі банківські послуги. Але вексельні операції та безготівкові розрахунки були під жорстким контролем держави і чітко відмежовувалися від позичково-лихварської діяльності. Випадки, коли ці банкіри давали в позику кошти правителям, комунам і приватним особам, засуджувалися державою та каралися законами. З метою припинення такої практики в Венеції у XIV ст. було ухвалено рішення про заміну всіх приватних банків одним державним. Воно було реалізоване у XVI ст.
Зазвичай гроші під проценти позичали не міняйли, а купці, які об'єднувались у великі компанії. Останні були створені в Римі, Сі-єнІ, Флоренції, П'яченці та інших містах. Більшість із них поєднували у своїй діяльності фінансування промислового виробництва, торговельні та банківські операції. Але були й такі, як, наприклад, Великий стіл Буонсеньйорі в Сієні, створений у XIII ст., який спеціалізувався на кредитних операціях.
Капітал торговельно-банківських компаній утворювався за рахунок внесків учасників і депозитів, що вносилися жителями міста в основну контору, або іноземцями, які вносили свої кошти у філіали, відкриті в інших містах чи країнах. Залучені депозити чітко переділялися на дві категорії:
• 1) депозити на поточний рахунок - вкладалися купцями в банк, де вони обслуговувалися, для проведення безготівкових розрахуйків. Цей вид депозитів не приносив вкладникам доходів. Існують навіть думки, що купець повинен був заплатити банкіру невелику винагороду за виконані ним операції. Залучені таким чином кошти не можна було використовувати для надання кредитів іншим клієнтам чи спрямовувати на фінансування торговельних угод;
• 2) депозити під проценти приносили досить високі доходи. Це означало, що вкладники знали, що їхні кошти спрямовувались у ризиковані, але прибуткові проекти.
Найбільш прибутковими, хоч і не найбільш поширеними операціями щодо розміщення капіталів торговельно-банкірських компаній, були кредити під проценти. Останні були різноманітними і залежали від цілі й тривалості позики. Так, венеціанські документи XII ст. свідчать, що короткостроковий кредит (до одного року) міг надаватися без стягування процентів. Але по закінченні цього терміну позика починала приносити 20% річних. Крім того, за неповернення кредиту передбачалася сплата штрафу, що становив подвійний розмір кредиту й нарахованих процентів. У Флоренції на початку XIV ст. процент за звичайними позиками коливався від 10 до 15%. Із часом від зростав до 20-30%, що залежало від ситуації на грошовому ринку.
У середньовічній Італії існували й морські позики. Купець або судновласник, який вирушав у плавання, отримував у кредитора, в особі якого могли виступати кілька компаній, певну суму. її необхідно було повернути разом із процентами, коли купець прибував до порту призначення або повертався до порту, звідки починав плавання. Проценти за такими кредитами були досить високими. Так, наприкінці XII ст. вони складали 20-25%, але не річних, а на термін плавання. Інші договори, згідно з якими морська позика надавалася на 2 роки, передбачали 33% річних. Відомо також випадок, коли плавання не було надто тривалим, але доволі небезпечним, і проценти виросли до 50.
Існувала ще одна форма залучення коштів на ведення морської торгівлі, яка називалася комендою (у Венеції - колеганцою). Найбільше поширення вона дістала, починаючи з ХНІ ст. Відомо два види коменди:
• 1) двостороння коменда (у Генуї - компанія), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив дві третини необхідного капіталу, купець, який вирушав у плавання, - решту, а прибуток ділився порівну;
• 2) одностороння коменда (власне коменда), за якої компаньйон, що залишався в місті, вносив весь капітал і отримував 75% прибутку.
За використання коменди купець не міг просто повернути взяту наборг суму разом із відсотками, як це робилось у випадках отримання банківського кредиту, але мусив надати особі, що його фінансувала, детальний звіт про витрачені й отримані суми, а також, за необхідності, пояснити причини невиконання зобов'язань.
Аналіз процентів за користування кредитом, що надавались італійськими купцями-банкірами, переконує, що кредитні операції були досить прибутковими, але, водночас, і ризикованими. Банкіри, які обслуговували іноземних правителів, залежали від політичної та економічної ситуації в країні своїх клієнтів, їхніх воєнних перемог чи поразок. Цим пояснюється той факт, що великі банкірські компанії не могли протриматися на ринку впродовж тривалого часу. Так, великі флорентійські компанії збанкрутували під час кризи 40-х pp. XIV ст., що була викликана неплатоспроможністю англійського короля і політичними та економічними негараздами у Флоренції та Неаполітанському королівстві.
У XV ст. одним із найбільших у Європі став банк родини Медічі. Представники цієї династії правили Флоренцією протягом трьох століть. З цієї родини також походили два римські папи та дві королеви Франції (Катерина і Марія). Це свідчить про вагоме становище середньовічних банкірів не лише в економіці, а й у політиці.
Щодо конкретних організаційних форм ведення банківської справи відомо, що 1171 р. у Венеції діюче впродовж кількох десятиліть пайове товариство закритого типу набуло вигляду депозитного (вкладного) банку. У 1407 р. було створено банк святого Георгія в Генуї, який спершу був асоціацією кредиторів держави, але згодом почав приймати грошові вклади від приватних осіб. У 1614 р. венеціанське громадське товариство було назване жиробанком. Головними його операціями стали платежі металевою монетою і паперами товариства. За період від XII по XVI ст. всі країни Європи відчули вплив італійських банків. Та й сам термін "банк", який виник десь в XI ст., походить від італ. banco - лавка, стіл.
У Німеччині на базі філіалів італійських торговельних домів почали розвиватися німецькі. Вони не підлягали суворому контролю, бо розташовувалися далеко від материнської компанії, не мали статуту і не були зобов'язані публікувати свої баланси, чого вимагала влада італійських міст. Основними операціями були залучення грошей від великих вкладників і надання позик під заставу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія грошей і банківництва» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розвиток банківництва в середньовічній Європі“ на сторінці 1. Приємного читання.
