За часів Владислава IV відомою постаттю у цій сфері був гданський купець Єжи Гевель, який кредитував, зокрема, морську політику короля.
Першими на території Польсько-Литовської держави банками можна вважати організовані церквою чи костелом побожні банки, їх прообразом було створене 1568 p. у Львові при церкві Успіння братство, яке давало безпроцентні позики своїм членам у разі великої потреби. Перші польські побожні банки заснував визначний політичний проповідник, єзуїт Петро Скарга: 1579 p. у Вільні, 1587 p.- у Кракові і 1589 p.- у Варшаві.
У XVI ст. польське право вже узаконювало й регулювало іпотечні відносини. Першу кодифікацію іпотечного права було здійснено сеймовою конституцією від 1588 р. З XV ст. був відомий вексель.
Кредитні відносини Галицької Русі також досягли високого ступеня розвитку. Цим дослідники пояснюють малу кількість руських грошей, яких знаходили у скарбах саме на території їх випуску. У Львові були добре розвинені і лихварський, і комерційний кредит. Останній мав навіть міжнародний характер, бо поширеними були угоди між львівськими і прусськими купцями.
У XIV-XV ст. кредит почав відігравати важливу роль в економічному житті країни. У кредитних відносинах забезпеченням була земля - власність позичальника. За короткотермінових позик, які брали на кілька місяців, часто обмежувалися лише тим, що борг заносили в акти земського суду. У цих актах могли зберігатися зобов'язання боржника у випадку несплати боргу в передбачений термін віддати в заставу землю чи іншу нерухомість, а деколи й рухоме майно; трапляються зобов'язання віддати борг еквівалентною кількістю землі. Найчастіше борги відразу записувалися на землі боржника, на підставі чого кредитор набував на них прав застави. У той час були відомі дві форми застави землі:
• 1) з правом використання - давніша та більш поширена: землі переходили у володіння кредитора, який користувався ними аж до того моменту, коли боржник викуповував їх, тобто платив борг. Різновидністю була така застава до погашення боргу, за якої кредитор повинен був звітуватися в доходах із земель, що були в нього в заставі, але вона рідко застосовувалася;
• 2) без права використання, коли майно залишалось у володінні боржника. Така форма відома з XIV ст. Звичайно такий спосіб використовувався в тих випадках, коли зобов'язання виникали в результаті дарувань певної суми церкві чи на благочинність.
У заставу надавалися ліси, цілі села чи їх частини, що перебували у власності однієї особи.
Аналогічні форми застави траплялись і в містах, але з тою різницею, що предметом застави були не земельні володіння, а міські будинки, рідше - незабудовані ділянки, сади і под. Застава нерухомості, насамперед коштовностей і товарів, мала в міському кредиті значно більшу роль, ніж у сільському. У містах, якщо боржник не повертав боргу, його садовили в боргову тюрму. Щоб уникнути такої кари, боржники прагнули запастись охоронними грамотами від короля чи церковного суду. Тому в боргових угодах того часу трапляються зобов'язання боржників не використовувати таких грамот.
Досить поширеною формою отримання позики, особливо в міських кредитних відносинах, був видеркаф - викуп (із нім.). У цьому випадку боржник продавав кредиторові майно, що мало стати забезпеченням боргу, зберігаючи за собою право викупу його в установлений термін і за встановлену суму.
Із розвитком економічних відносин дуже тяжко було дотримуватися церковних заборон щодо стягнення процента. Почали з'являтися правові інститути, метою яких було обійти ці заборони. Сюди належали: застава з правом викупу, видеркаф, купівля ренти, позики за умови участі в прибутках, сплата повноціннішою монетою, ніж та, в якій було надано позику. Крім того, використовувалися такі способи, як datum emergens, що означало відшкодування за запізнення сплати. Партнери домовлялися про нереально короткий термія повернення позики, який свідомо не дотримувався, і під виглядом відшкодування сплачувалися проценти. До того ж, уже в
XV ст. були відомі випадки явного стягнення процентів не тільки євреями, адже податкове законодавство кінця XV ст. мовби узаконювало стягнення процентів, оподатковуючи доходи з процентів, що стягувалися кредиторами.
Наприкінці XIV - на початку XV ст. в Польщі за позики з заставою нерухомості найчастіше брали 10%, іноді більше - аж до 20%; у другій чверті XV ст. процентна ставка знизилась і до середини століття становила близько 8%. У другій половині XV ст. спостерігалося подальше падіння процентної ставки: у Кракові в XV ст. за позики, що видавалися городянам, вона найчастіше складала 5%. Шляхта платила міським багатіям вищі проценти, іноді вище ніж 15%. Із тих позик, котрі не були забезпечені нерухомістю, євреї брали ще більші проценти. Казимир Великий 1347 р. заборонив їм брати більше І гроша з гривні за тиждень, тобто 108%; насправді ці проценти в XIV-XV ст. доходили до 100, хоча бували й нижчими - близько 50.
Кредит у середньовічній Польщі був повністю децентралізованим, і позики видавались окремими особами, які мали вільний капітал, особам, які потребували грошей. Але для деяких великих купців кредитні операції ставали ніби другою професією поряд з основною - торгівлею. Тому можна говорити про існування в Польщі торговельно-банкірських домів. Саме таким банкірським домом був торговельний дім Бонерів у Кракові. Він позичав купцям та іншим городянам, шляхті й самому королю різні суми: від декількох десятків до декількох тисяч флоринів - одним під боргові записки, іншим під заставу чи у формі видеркафів. Цей торговий дім мав боржників не тільки у Кракові, айв інших польських містах і за кордоном: в Угорщині (в Кошице), Сілезії (у Вроцлаві), Німеччині (в Нюрнберзі). За борги фірма придбала декілька помість, що належали шляхтичам.
У XVI ст. в Польщі паралельно з розвитком економіки розвивався і кредит, зокрема централізований. У кожному місті чи містечку була певна кількість громадян (у великих містах - купці, в малих - заможні ремісники), які в таких великих розмірах давали гроші "в ріст", що лихварство ставало для них джерелом значних доходів. Так виокремлювалася банківська справа (банкірами тоді були лише приватні особи), яка в той період була ще дуже тісно пов'язана з торгівлею. У XVI ст. центром банківської справи був Краків, у якому вирувало господарське життя.
Кредитна справа, що була заняттям євреїв, далі розвивалась окремо від кредитної справи християнського населення, бо так було і в поділі жителів міста. Великі банкіри-євреї переважно мобілізували капітали, необхідні для фінансування великих єврейських оренд і гуртової торгівлі. Ці банкіри пускали в обіг здебільшого чужі, не-єврейські капітали. Вони позичали гроші в іноземних купців, місцевих магнатів, духівництва, особливо в монастирів. Ці банкіри були водночас купцями і часто за допомоги залучених коштів фінансували свої торговельні операції. Поза тим вони проводили облікові операції, позичаючи гроші під розписки і векселі.
Ломбардні операції здійснювали головним чином єврейські фінансисти, яким найчастіше доводилося мати справу з християнським населенням. Кагальна влада не обмежувала розміру процентів, що стягувалися з християнського населення, тоді як з євреїв стягувати не дозволялося. Лише на початку XVII ст. єврейський з'їзд ухвалив рішення, за яким з євреїв також можна було стягувати процент, не обмежуючи максимального розміру. Тому часто вимагали 100-110% і навіть більше. Найбільш прийнятними були такі розміри плати за кредит: до 22% - за довготермінові позики, до 33% -за короткотермінові, до 50% - за позики під час ярмарок.
У XVII ст. також існували установи, де укладалися кредитні угоди. Це були "контракти", що відбувалися в різних містах (Львові, Дубні, Києві, Перемишлі, Варшаві, Познані). На таких зборах укладалися різноманітні договори, що стосувалися купівлі-продажу землі, оренди, передання пожиттєвих прав на королівські володіння, виплати посагу та ін. Крім того, поширеними були кредитні угоди, які стосувалися застави маєтків, купівлі ренти, забезпечення кредиту нерухомістю, надання позик під боргові розписки.
Висновки
• 1. Першими монетами, що почали масово надходити на територію Галицької Русі та Волині ще на початку XIV ст., були найбільш поширені в той час у Центральній Європі празькі гроші. їх карбування почалося за часів правління чеського князя Вацлава II і тривало до 20-х років XV ст. Надалі вони використовувалися для монетної лічби.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія грошей і банківництва» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Монети Володимира Ольгердовича“ на сторінці 2. Приємного читання.
