Розділ «Між островами нового Сибіру»

Запасши паливо на дуже вірогідний випадок ночівлі в морі, вирушили на північний захід у напрямку до мису Ведмежого, найпівденнішого на Котельнім острові. Останній виднівся на горизонті у вигляді великої пласко-випуклої маси, що нагадувала перевернутий чавунний котел, чим і пояснюється його назва; ледь висунута вершина гори Молакатин, найвища точка острова, здіймається над цим котлом.

Перші двадцять кілометрів шлях був досить легкий, тороси нечасті й невеликі; зате потім у смузі течії й осінніх ополонок почалися тороси, один гірший за інший. Деякі купи льодових брил й навіть окремі брили, поставлені сторчма, сягали двадцяти метрів у вишину. Доводилося працювати сокирами, вирівнюючи дорогу, і стягати нарти за допомогою мотузок (шкіряних, сплетених із ременів), допомагаючи собакам, які вибивалися з сил. На деякі тороси витрачали з півгодини, а то й годину часу.

Тому до заходу сонця подолали тільки половину шляху, правда, найгіршу, і заночували під великим торосом, який не стало сил подолати. Під захистом кількох великих брил розставили намети й, нашвидкуруч повечерявши, міцно заснули після важкого дня.

Десь опівночі Горохов прокинувся від голосного ляскання намету над його головою.

— Невже знов закрутило? — пробурмотів він і хотів було перевернутися на другий бік, як раптом намет так шарпнуло, що, здавалося, його от-от роздере на шматки.

«От лиха година», — подумав Горохов і, вивільнившись зі свого спального мішка, підповз до входу, надсилу відстебнув полотнище та виглянув. В обличчя війнуло лютим холодом і засліпило очі снігом. Намет тріпотів, здригався, наче збирався спорхнути й полетіти.

«Нічого не вдієш! Треба будити всіх та укріплюватися, — вирішив промисловець, — бо буде лихо».

Він розштовхав сплячих, і всі п’ятеро виповзли рачки на волю й взялися забивати глибше в лід залізні кілочки, що притримували поли намету. Потім усі плазом підтягли навантажені нарти, поставили їх по одній із трьох сторін намету та, перекинувши через нього мотузку, прив’язали їх до нарт. Все це вимагало великих зусиль: вітер валив із ніг і перехоплював подих, сніг сліпив очі; темрява була непроглядна й за три кроки не можна було розгледіти одне одного. Крізь завивання і свист вітру, що виривався зі стогоном із щілин поміж брилами тороса, чувся стукіт сокир коло намету каюрів, який стояв кроків за десять. І там прокинулися й укріплювались.

Зробивши все можливе, лягли знову спати, але довго не могли зігрітися, через те що змерзли на вітрі зі снігом, що набився в рукави й за комір. Коли почало розвиднюватися, Горюнов, який прокинувся перший, переконався, що хуртовина не вгамовується. Але намет майже не тріпотів; навантажені ззовні снігом поли його випнулися всередину, наче черево величезної тварини, і загрожували луснути під вагою. Довелося знову вилізти й зчистити сніг. Горюнов не будив товаришів, а зайнявся цією роботою сам. Крізь білувату імлу вже просвічували найближчі брили тороса; вітер наче слабшав, але сипав більш густий і м’який сніг.

Приглушений крик і потім стогін змусили Горюнова повернутися в бік намету каюрів. Раніше його було трохи видно, а тепер він зник. Зачувши лихо, він підбіг до нього, спотикаючись майже на кожному кроці об собак, що зарились у сніг. Виявилося, що намет, досить старий і слабкий, не витримав ваги наваленого снігу, розірвався вздовж гребеня і звалився усією своєю вагою на сплячих. А ті під своїми ковдрами, придавлені снігом, не могли поворухнутися; вони глухо стогнали, задихаючись від нестачі повітря.

Горюнов повернувся до свого намету, розбудив товаришів, а сам із лопатою побіг до каюрів і почав відкопувати їх зі снігової могили. Горохов і Ордин, які скоро підійшли, допомогли йому потім стягти поли намету разом із снігом убік і звільнити людей. Одного, що вже знепритомнів, довелося приводити до тями.

Поки копирсалися, зовсім розвиднілося, а хуртовина, мабуть, ущухала: сніг порідшав, вітер налітав тільки поривами, на сході ледь-ледь з’явилося сонце. Відкопали собак, нарти, заварили чай і рушили далі. Свіжий сніг, що випав, трохи утруднював рух, бо вирівняв нерівності й собаки чи нарти часто провалювались у глибокі западини. Довелося двом іти на лижах попереду, щоб проминати собакам дорогу.

Попереду пагорб Котельного острова займав уже чверть обрію; тепер на ньому розрізнювалися й пасма пласких висот і берегові кручі, біля яких серед снігового покриву чорніли окремими плямами скелі. Правіше, через невеликий проміжок, лежав трохи нижче Фадеївський острів, що ледь виднівся на обрії.

До заходу сонця, подолавши кілька смуг важкого тороса, дісталися до мису Ведмежого й потім швидко проїхали ще п’ять кілометрів до куховарні на південно-східному березі. Останній не мав таких крижаних стін, як береги Великого Ляховського острова, а складався з твердих гірських порід, які то стояли стіною над льодом, то спускалися полого до моря й у цьому разі були вкриті сніговими заметами.