Розділ «Моторошне сусідство»

Він уявив, що мала відчути Раку, коли вода ринулася в землянку й почала підніматися все вище й вище по її тілу; як вона звивалася й кликала на допомогу, а відповіддю був тільки плескіт води в моторошній темряві ночі; як вода піднялася до грудей, до шиї, до рота й залила нарешті горло, яке видало останній крик. А він був спочатку тут поблизу й спокійно міг її врятувати, коли онкілони пішли. Але вона, напевно, почала кричати, тільки коли вода проникла в землянку, а він на той час уже плив озером.

Він захотів витягти тіло й поховати його десь; але багра в нього не було, та й ховати довелось би хіба що в снігах за улоговиною. Засмучений, він посадив Пеструху, яка тепер слухалася оклику, узяв речі й поплив на південь. Він веслував напружено, сподіваючись іще наздогнати товаришів, і берестянка летіла стрілою по спокійній, глибокій воді озер і каналів.

Ось попереду з’явився край улоговини з білими заметами, які вирізнялися на чорному тлі скель. А на півночі весь час клубочіли білі й чорні хмари, і час від часу звідти доносився гуркіт вибухів.

Нарешті ліс скінчився. Горохов виплив на чисту воду окраїни, яка омивала замети. І тут усе затоплено. Де товариші? Пішли? Потонули? На майданчику над заметами нікого не видно!

Але ось високо на світлому тлі неба з’явилася темна постать людини. Горохов голосно закричав, замахав веслом. Пеструха загавкала.

Його помітили — він урятований!

Він підплив до підніжжя замету, висадив свого пасажира й поклажу, узяв поклажу й піднявся по сходинах нагору.

Раптом перед ним розверзлося провалля — далі ходу не було. А за проваллям стояли вже Горюнов і Ордин.

— Ох, устиг-таки наздогнати вас! — вигукнув Горохов, скидаючи свою ношу на лід. — Ну й натерпівся я всякого!

— Доведеться тобі довго чекати, поки ми вирубаємо в льоду спуск і підйом, — відповів Горюнов.

— Оце так ямище! Від погоні ви відгородилися, чи що?.. Так, перебратися тут нелегко, — сказав Горохов, оглядаючи пролом, оточений стрімкими льодовими стінами кілька метрів заввишки. — А прорубуватися довгенько… От що: несіть мотузку й киньте її мені.

Мотузку було вже захоплено про всяк випадок, і кінець її, — до якого прив’язали камінь, перекинули Горохову. Він перетягнув мотузку до себе й почав спускати свій вантаж на дно пролому, склавши мотузку вдвічі; коли вантаж був унизу, він відпускав один кінець, тягнув за інший, і мотузка поверталася нагору, а вантаж залишався. Так він спустив торбину, ковдру й нарешті Пеструху, пропустивши мотузку під нашийник. Собака, підвішений за шию, задихався й борсався в повітрі, але його переправили так швидко, що він не встиг задихнутися. Тепер треба було спуститися самому. Неподалік від краю урвища лежала брила базальту, яка міцно врізалася в лід. Якут обернув її мотузкою й спустився вздовж льодової стіни, а внизу відпустив один кінець, потягнув за інший — і мотузка впала до його ніг.

Підйом подолали без труднощів, бо нагорі були двоє людей, які витягли якута, собаку й речі, — першого надсилу, тому що він був важкий. Вистрибнувши нагору, він кинувся в обійми товаришів:

— Слава Богу, добрався! А я вже гадав, що не застану тут нікого!

Справді, якби Горохов вийшов із лісу тільки на кілька хвилин пізніше, він не побачив би своїх товаришів. Обоє нарт, що залишилися, були вже на південному схилі гребеня, де Нікіфоров закінчував їх ув’язувати. Горюнов і Ордин у цей час повернулися на гребінь, щоб кинути останній погляд на улоговину Землі Санникова, якій вони віддали стільки тижнів праці і яка на їхніх очах гинула під потоками води й лави разом зі своїми двоногими й чотириногими мешканцями. Їм удалося зібрати багато цінних спостережень, але результати їхньої праці так раптово загинули разом з одним членом експедиції в останні години їхнього перебування, а другий товариш добровільно залишився в улоговині й, звичайно, як вони думали, теж загинув.

Під променями сонця, що стояло низько, сріблилося широке озеро улоговини в чорній облямівці урвищ і з щетиною островів і кіс темного лісу, а на півночі, за стіною з клубів пари й диму, що коливалися, розігрувався останній акт драми Землі Санникова й племені онкілонів. Ордин сфотографував цю сумну картину на останній вцілілій ще фотографічній пластинці — картину маленького світу, який був нещодавно відкритий для науки й уже гинув, з останніми мамонтами, носорогами й представникам первісного людства. Зробивши знімок, він пішов укладати апарат, а Горюнов залишився ще на хвилинку й побачив човник Горохова.

Якби не було цієї щасливої випадковості, якут не скоро наздогнав би своїх товаришів.

Піднімаючись нагору, Горохов побачив тріщину, що зяяла, почув про загибель Костякова й зрозумів, як щасливо він відбувся.

— У сорочці, видно, я народився, Матвію Івановичу, — сказав він, зупиняючись на гребені. — Упродовж двох останніх днів я стільки разів був на краю могили, та ось живий і здоровий, а бідолашна Раку, через яку я, власне, і лишився, потонула з моєї вини. Вічна пам’ять їй і Петру Миколайовичу!

Він зняв капелюх і тричі вклонився вбік Землі Санникова, яка стала могилою стількох людей.