Розділ «На порозі обітованої землі»

— А чи це не багаття?

— Схоже на те. Значить, тут є люди, можливо, це зниклі онкілони? — зробив припущення Горюнов.

Знову запанувала мовчанка. Усі стежили очима за цим новим загадковим явищем у дивній западині. І ось здалеку ледь чутно долинули звуки, що нагадували барабанний дріб.

— Не інакше як бубон шамана! — заявив Горохов. — Значить, є люди й вогонь їхній.

— А якщо є люди, то має бути й спуск униз, — зауважив Горохов. — Люди не могли злетіти, як птахи, у повітря.

— Спуск міг бути, але обвалився.

Минуло ще півгодини у мовчанні, і всіх почало хилити на сон. Але тут нове явище привернуло до себе увагу. Незважаючи на місяць, що піднявся вище і яскраво світив, віддалена частина западини скоро зникла за завісою туману. Ця завіса повільно повзла на південь, і невдовзі вся западина перетворилася на величезне білувате озеро туману, який трохи хвилювався. Потім він став підніматися вище й пасмами переповзати через низьке місце південного краю, де знаходилися мандрівники.

Із півночі потягло сирим, але теплуватим вітерцем, і скоро гребінь, скелі, намет опинилися в густому тумані, крізь який було ледь видно місяць.

— Вистава скінчилася, завісу спущено й час іти! — зауважив Ордин.

— Підемо в намет якомога далі від гріха! — запропонував Горохов. — Ви собі як хочете, Матвію Івановичу, а все це мана, марево, і земля ця, і ліси, і луки, і звірі. Ось побачите, завтра прокинемося, нічого, крім снігу не буде, й нам доведеться повертатися якомога швидше.

— Добре, віщуне, завтра побачимо, — відповів Горюнов.

Лягли спати, але спали тривожно, бо собаки час від часу починали гавкати й скавчати; мабуть, учули якихось тварин, що нишпорили неподалік.