Розділ «Двобій чарівників»

Другого ранку Ґільґалад напав знову на сході сонця. Коли зчинився гармидер, Іґраїна, злякавшись, підхопилася з ліжка. Заспана й усе ще брудна з дороги, вона вдягла обладунок, на кухні налила Сізіфові молока й подалась у двір. Альберт зі Смутним лицарем уже столи за зубцями на мурі.

— Доброго ранку, — буркнула Іґраїна, протиснувшись поміж цих двох.

Смутний лицар усміхнувся до неї.

— Якщо оті Ґільґаладові телепні й далі падатимуть у рів з водою, то скоро там аж кишітиме рибою, — сказав Альберт.

Іґраїна, позіхнувши, перехилилася через мур.

— Боюся, Сізіф не відрізнить справжніх рибин від тих, котрі колись були лицарями, — промовила вона. — Одначе, що ж йому тоді їсти? Адже в нас для нього нічого іншого немає. Крім мишей, звісно.

— Гляди мені! — погрозливо кинув Альберт. — А крім того, твій котяра й так уже гладкий. Годуй його печивом. Зрештою, ми й самі їмо печиво. — І він тицьнув Іґраїні жменьку печива. — На ось, поснідай. Бертрам саме шукає на кухні, чим би його ще поживитися.

Вранішнє сонце осяяло шатра перед замком червоним світлом. Біля рову з водою роїлися лучники. Одні вояки метушилися навколо пращ, другі намагалися перекинути через рів дерев’яні кладки. Кам’яні химери, ковтаючи підпалені стріли й залізні ядра, смачно плямкали й відригували те їдло. Над брамою посхилялися кам’яні леви й, рикаючи, збивали лапами все, що летіло в їхній бік.

— Що ж, пора за роботу, — зітхнув Альберт і сів навпочіпки між двома зубцями. Він дістав із плаща невеличку чародійну книжечку й посадив її собі на коліна. Книжечка почала тихенько наспівувати.

Унизу кілька Ґільґаладових вояків накладали на великі пращі в’язки хмизу й підпалювали їх. Альберт, похитуючи головою, пильно стежив за всім цим згори.

— Ви тільки погляньте на них! — буркотів він. — Хочуть нас викурити! Таки ду-у-уже мудро придумали: спалити замок, щоб пограбувати з нього книжки! Страх як мудро! — Він глузливо поморщив носа й звернувся до книжечки: — Сторінка двадцять третя, а відразу за нею — сімдесят сьома.

Чародійна книжечка завела веселу мелодію, схожу на «Ось прилетіла пташечка». Коли Альберт відкотив рукава чарівницького плаща, з них випали дві миші, мало не шубовснувши в рів з водою. Добре, що він устиг іще підхопити їх.

— Чи я вам не казав, щоб сиділи в чарівницькій кімнаті?! — висварив хлопець мишей і повкидав їх до кишені.

А Ґільґаладові люди вже напинали пращі. Альберт сердито ляснув пальцями й вигукнув:

Злинуть птахи в небеса —

їх вогонь оберне в прах!

Мур ніщо наш не здолає,

бо Альберт про це подбає!

Лунко затріскотіли, вибухаючи, в’язки хмизу. Від пращ відлітали колеса, у повітря на кілька метрів здіймалися строкаті вогненні снопи, іскри сипалися на латаття, шатра й голови Ґільґаладових вояків. Ті, лаючися, кидалися врозтіч — аби лиш якомога далі від тих розпечених бризок. Та лицарі, що командували вояками, оголивши мечі, завертали їх назад, до захисного рову, й наказували черпати воду та заливати ті вогненні снопи.