Розділ «Паща кам'яного лева»

Яскраво-червоні іскри, що їх випльовували кам'яні химери, поволі гасли, сповнюючи темряву тремтливими тінями. Серед шатер Іґраїна завважила вісьмох чатових верхи на конях і чотирьох піших. Дівчинка з лицарем об’їхали табір, тримаючись від нього якомога далі, й пірнули під високі дерева. Іґраїну з Ланцелотом і Смутного лицаря з його кобилою проковтнув Шепітний ліс.

Ґільґалад не зважився напинати шатра поблизу узлісся. Про Шепітний ліс люди розповідали моторошні історії, і їх вочевидь уже чув і новий господар Дюстерфельза. Лише кілька чатових на конях охороняли Бобернель з цього боку. Коні нерухомо позастигали край рову з водою, їхні вершники сиділи в сідлах спиною до лісу, і лише час від часу котрийсь із них обертавсь і пильно придивлявся до густих кущів, так ніби боявся, що з них ось-ось вискочить щось дике й голодне.

Щоб тримати на очах замок і чатових, Іґраїна не заїздила глибоко в ліс. Над головою в неї шуміли верховіття старих дерев, по обличчю черкало низько обвисле гілля. Лісовий шепіт коням не подобався, і вони насторожено поводили вухами то в один бік, то в інший. Але Іґраїна вже стільки разів блукала тут з Альбертом, що тепер не відчувала жодного страху.

— Зараз будемо на місці, — прошепотіла вона. — Он там, бачите?

— Стривайте! — різко урвав дівчинку лицар і схопив за вуздечку її коня. — Там між деревами щось чорніє. Якийсь величезний звір. Мені здається, він більший за дракона. Бачите, які голодні в нього очі?

Однак Іґраїна лише тихенько засміялася.

— Та це всього-на-всього один із маминих левів, — прошепотіла вона. — Він од голови до самісіньких кігтів кам’яний. Мати начарувала його там, щоб він стеріг тунель. Ходімо!

Ланцелот знервовано затупцяв на місці й сахнувся назад, але Іґраїна заспокійливо прошепотіла йому щось на вухо, і він рушив далі.

Кам’яний лев був увесь ніби облитий місячним сяйвом. Голова його здіймалася аж до крон дерев — так високо, що Іґраїна, сидячи в сідлі, діставала йому якраз до підборіддя. Його здоровенне тіло обвили кручені рослини, а очі світилися, наче два місяці, що заплуталися серед віття.

Іґраїна сплигнула з коня й поглянула в бік чатових над ровом з водою. Усі вони стояли до лісу спиною. Та навіть якби котрийсь із них обернувся, то Іґраїні з лицарем однаково ніщо не загрожувало б — така густа була тінь під деревами.

Іґраїна схопилася за вкриту мохом лев’ячу лапу, рвучко підтяглася, блискавично вибралася на гриву й умостилася на хвилястих кам’яних пасмах, які біля морди аж кучерявилися.

— А тепер дивіться! — прошепотіла вона згори до Смутного лицаря, а тоді випростала руку й полоскотала левові його кам’яний ніс.

З лев’ячих грудей долинуло щось схоже на муркотання. Потому величезна паща, стиха скрегочучи, почала роззявлятися — все ширше, ширше, аж поки вже могла б легко проковтнути дівчинку. Поміж кам’яними зубами показалися сходи, що вели вниз, у левове нутро.

— Сто чортів! — видихнув Смутний лицар.

Іґраїна всміхнулася до нього згори й прошепотіла:

— Непогано, еге ж?

Лицар кивнув головою.

— Ваша мати, певно, велика чарівниця, коли вміє пробудити до життя навіть камінь. Схоже, мені справді нема чого турбуватися про вас. Що ж, пора прощатися. — Він схилив голову. — Бувайте здорові, шляхетна Іґраїно. Щасливо вам повернутися до замку. А я тим часом постежу за чатовими.

По цих словах він одвернувся й відійшов під дерева на узліссі.