Розділ «Водяні змії і фехтування»

— З усього вони роблять таємницю, просто безглуздя якесь! — сварилася Іґраїна, прийшовши на кухню.

Зі столу шмигнуло кілька Альбертових мишей. Знову, певно, сир гризли. Сізіф зашипів на них, але миші продріботіли повз нього так, ніби він — опудало якесь, а не справжній кіт. Вони добре знали, що він їх не зачепить.

— Шушукають, перешіптуються — і отак щороку. — Іґраїна накрила горням надгризений сир і налила Сізіфові в його мисочку молока з водою. — Але цього разу вони таки перебрали міру. Чаклують у вежі вже цілих п’ять днів! Невже надумали подарувати мені слона?

Вона дістала з печі відро з рештками від чарування (мати завжди ховала його там від мишей) і понесла у двір. Сізіф з носом у молоці рушив за нею.

Звідний місток, коли Іґраїна опускала його, жахливо заскреготав. «І отак завше! — промайнуло в дівчинки. — Тільки те й роблять, що чарують, а про те, щоб змастити ланцюга, ніхто й не подумає».

Сізіф прошмигнув у неї між ногами й усівся на краю містка, насторожено вичікуючи. Рибу в рові Альберт під свій захист не брав, і кіт ласував нею вволю. Дивно навіть, що вона тут іще водилася.

Іґраїна взяла з відра кілька синіх яєць, кинула їх поміж латаття й різко цикнула крізь зуби.

Вода між квітками відразу завирувала. П’ять змій, ворушачи язиками, виткнули назустріч Іґраїні свої голови, що мінилися різними кольорами.

— Мені дуже шкода, — промовила дівчинка, нахиляючись і погладжуючи одній змії лускату шию, — але сьогодні знов Альбертове сухе печиво й сині яйця.

Того добра було повне відро. Як на свій вік, Альберт умів чарувати справді досить непогано, та коли він пробував створити щось їстівне, в нього виходили самі сині яйця й сухе печиво. Проте водяні змії не вередливі. Коли вони понаїдались і відро спорожніло, Іґраїна підвелася, пройшла в кінець містка й задивилася на болотяні луги перед замком. Під вранішнім сонцем там ніщо не ворушилося, лише кілька кроликів стрибали в траві. Іґраїна зітхнула.

— Щоранку годуй змій, — пробурмотіла вона, — щосереди й щосуботи змітай пил із чародійних книжок, раз на тиждень зішкрібай мох із грив кам’яних левів, і раз на рік — турнір у Дюстерфельзькому замку… І нічого, анічогісінько такого, що брало б за душу, Сізіфе!

Край містка вона знову присіла навпочіпки біля кота, а той потерся своєю великою головою об її коліно.

— Завтра мені сповниться вже десть років, Сізі! — Іґраїна похитала головою й почухала котові підборіддя. — Десять років! А я ще навіть не знаю, що таке справжня пригода. Як же я стану тут славетною лицаркою? Мені що — рятувати кроликів від лисиці чи захищати білочок від куниць?

— Не білочок від куниць, а рибу від мене, — промуркотів Сізіф, а тоді заніс лапу й запустив у воду кігті.

Однак рибина встигла втекти.

Іґраїна похмуро звела погляд угору на кам’яні химери. Одні з них позіхали, другі сердито косилися на жирних мух, що, повсідавшись на їхніх носах, солодко вигрівалися на сонечку.

— Нудно навіть отим кам’яним химерам, — промурмотіла Іґраїна. — Зараз кожна з них, певна річ, не проти знову проковтнути по кілька гарматних ядер.

— Бажати собі такого — дурне діло, — промуркотів Сізіф, терпляче видивляючись у темну воду.

— Та знаю, знаю! Тільки я не це мала на увазі!