Розділ «У Дюстерфельзькому замку»

У Дюстерфельзькому замку все було не так. Ще кілька тижнів тому коти старої баронеси, порозлягавшись на зубцях, грілися під сонечком, а в дворі між передовими укріпленнями й самим замком водилося стільки курей, що ніде було ногою ступити. Тепер, коли господарем тут став Ґільґалад, за кожним зубцем стояв чатовий, а вже перед брамою товпилися лицарі. Понад високими мурами злітало бряжчання зброї, а від села вузеньким путівцем тяглися гарби із соломою та всіляким кормом для коней Ґільґаладового війська.

Вартові біля брами, тримаючи напоготові оголені мечі, перевіряли кожного, хто хотів пройти до замку. Але невеличку дівчинку на трохи гладкому віслюкові, що везла кошика зі свіжими яйцями, вони пропустили безперешкодно. Так Іґраїна опинилася в Ґільґаладовому замку.

Обладунка й меча Іґраїна сховала в клунку, що висів на крупі у віслюка. Кошика з яйцями вона тримала на руці лише про людське око. Проте найменше яйце Альберт зачарував. Вибравши мить, коли на неї ніхто не дивився, дівчинка розбила те яйце об мур. Зі шкаралупи випурхнула невеличка сіра пташка, яка мала попередити Альберта, щойно Ґільґалад вирушить з військом у бік Бобернеля.

Іґраїна простежила, як цей маленький шпигун сів на шпиль найвищої вежі. Потому погнала віслюка двором крізь людську юрбу до стаєнь. О цій порі Бертрам, певно, годує коней. Іґраїна прив'язала віслюка між двома здоровими огирами й пірнула в прохолодні сутінки стайні. Повсюди снували упрілі слуги: згрібали солому й гній, носили відрами воду, чистили скребницями боки й копита коням Ґільґаладових вершників. Іґраїна пробралася до стійла Ланцелота. Жеребець знуджено гриз край дерев’яного жолоба й неспокійно переступав з ноги на ногу.

— Вітаю, Ланцелоте, — прошепотіла Іґраїна й легенько хукнула йому в ніздрі, щоб він упізнав її запах. — Тут така метушня, такий гармидер, еге ж?

Ланцелот тицьнувся мордою в дівчинку й заходився жувати її сукню.

— Облиш, — сказала Іґраїна й відтрутила конячу голову вбік, намагаючись нагледіти в цьому шарварку Бертрама, стайничого.

Коли повз неї пробігав слуга, який її добре знав, вона кинулася вслід за ним і тихенько гукнула:

— Йосте! Агов, Йосте!

Конюх вражено озирнувся.

— Іґраїно?! — злякано мовив він, потім, не довго думаючи, підхопив її під руку й зник разом з нею в збруярні.

— Ти що — збожеволіла, що приїхала сюди? — розгнівано прошепотів слуга, коли вони опинилися вже в найтемнішому кутку серед вуздечок та сідел. — Новий господар наказав повсюди оповістити, нібито ваша сім’я — нікчемна зграя лихих чаклунів і нібито ви ні за що перетворили його людей на рибин. Якщо тебе тут побачать, то не подивляться, що ти — маленька дівчинка, й одразу зачинять.

— Як це маленька?! — Іґраїна роззирнулася, схопила з гачка оброть і поклала її в кошик з яйцями. — Мені вже сповнилося десять років. Яка ж я маленька?! А де це Бертрам?

— Бертрам? — Обличчя в Йоста спохмурніло. — Його вже схопили. Кинули в яму.

— Як?! — ледве вимовила Іґраїна. — Що ж він такого зробив?

— Позавчора Ґільґаладів управитель підгледів, як Бертрам верхи кудись виїздив, — прошепотів Йост. — Управитель послав за ним назирці одного зі своїх людей, і той вистежив, що Бертрам побував у Бобернелі. Тож тепер вони оголосили Бертрама зрадником.

— Ох, ні! — простогнала Іґраїна, важко опускаючись на купу вовняних підстилок під кінські сідла. — Цього ще бракувало. Тепер ще й цей клопіт на мою голову.

— Про що ти кажеш? У тебе має бути лиш один клопіт: повернутися до Бобернеля, і то якомога швидше, — прошепотів Йост. — А тепер я не хочу тебе ні бачити, ні чути. А то скоро й сам опинюся в ямі.

І його тільки й бачили.