Розділ «Останні приготування»

Коли сер Ламорак і красуня Мелісанда почули про цю нову доньчину ідею, вони так перелякалися, що хвостики бубликом у них мало не позав’язувалися вузликом. Та що вони могли вдіяти? Обоє добре знали Іґраїну й розуміли: забороняти їй щось нема сенсу. А надто цього разу, коли на обличчі в неї просто-таки було написано: «Я однаково це зроблю, навіть якщо мені доведеться втікати з вежі крізь вікно».

Бертрам лише заклопотано похитав головою. Зате Альберт розплився в усмішці від одного лопухуватого вуха до другого.

— Я так і знав, що ти знов упрешся рогом, — сказав він Іґраїні, коли вони походжали туди-сюди на мурі. — Послухай, сестричко. Чари зі спису ми, звісно, зняли, але не думай, що тепер Залізний їжак уже не становить небезпеки. Посмій лишень якось утрутитись у бій! Звідси я допомогти вам не зможу, не забувай про це. Не такий іще я великий майстер.

Іґраїна кивнула головою.

— Тоді бувай! — Альберт із виляском, як і належить старшому братові, цьомкнув її в щічку й поплескав по обладунку. — Сподіваюся тільки, що обладунок такий самий надійний, як про це й пишеться в книжках. Гляди, щоб забороло було добре закрите, і не дивися тому Ґільґаладові в очі. Як-не-як, він чарівник, хоч і поганенький.

Він одвернувся й, метляючи полами плаща, подався східцями вниз у двір.

— Погляну ще, як там посуваються справи у хвостатих наших батька й матері! — гукнув він через плече. — Якщо буду потрібен, пошліть по мене Сізіфа.

Потім розгонистою ходою перетнув двір і зник у вежі.

Сонце хилилося до обрію, тіні довшали, і чародійне вариво помалу оберталося на тисячі дрібнесеньких лискучих перлинок, що перекочувалися, мов попкорн, одна через одну. Сер Ламорак, красуня Мелісанда й усі чародійні книжки без угаву тупцяли довкола цебра — то за годинниковою стрілкою, то проти неї. Голова могла піти обертом навіть у того, хто це спостерігав. Книжки все виспівували та виспівували, аж похрипли. А Бертрам тим часом готував купальню.

Унизу перед замком гамір і брязкіт зброї стихли. Усе відбувалося так, як Смутний лицар і передбачав. Ґільґаладові вояки знічев’я сиділи й лежали серед шатер, а збрєносці Рована Бездушного готувували майданчик до двобою. Усе військове спорядження між шатрами й замком Ґільґалад звелів прибрати, однак зброєносцям потрібно було багато часу для того, щоб розрівняти покопану копитами й пориту землю. Звільнивши нарешті місце, вони обтягли просторий чотирикутний майданчик між табором і Бобернелем строкатими стрічками, повтикали в землю з усіх боків смолоскипи, а з боку табору, якраз навпроти центру майданчика, змайстрували дерев’яний поміст, прикрасиши його Ґільґаладовою корогвою.

Альберт із Бертрамом спостерігали з муру за цими приготуваннями, а Іґраїна решту часу, що лишався до двобою, використала на те, щоб у зброярні перекинути все догори дном. Вона знайшла там п’ять списів, ще придатних для турніру. Смутний лицар при собі не мав жодного; списи, якими він бився колись на королівських турнірах, тепер трухлявіли десь у його покинутому замку. Іґраїна позмітала зі списів порох, повитягала їх у двір, а тоді почистила від іржі найкращого прадідового меча й принесла його Смутному лицареві. Той сидів у парадній залі за довгим столом, над яким висіли портрети Іґраїниних пращурів, і чистив свого шолома.

— Нате ось, кращого не знайшла, — сказала Іґраїна, подаючи лицареві меча. — Ви ж бо поламали свого на звідному містку. — Потому взяла в нього з рук шолома й заходилася начищати його до блиску. — Це має робити зброєносець.

— Сьогодні ви матимете ще доволі роботи, — відказав Смутний лицар і всміхнувся. Потім підвівсь і, перевіряючи меча Іґраїниного прадіда, розітнув ним повітря. — О, та це зовсім непоганий меч, їй-бо! — зробив висновок він. — Одначе лезо дуже пощерблене. Ваш прадід, либонь, брав його в руки не в одному бою, чи не так?

— Ну, звісно. — Іґраїна взяла на руки Сізіфа, що неспокійно терся об її ноги. — Моєму прадідові Пелею частенько доводилося боронити своїх друзів-драконів від усіляких лицарів, а чародійні книжки в нього тоді хотів пограбувати навіть король, власною особою!

— Чи високо ще сонце? — спитав лицар, ховаючи старого меча до піхов.

— Уже над самісіньким лісом. Скоро треба буде збиратися, — відповіла Іґраїна, лоскочучи Сізіфові підборіддя, поки той замуркотів. Потому замислено перевела погляд на прадідів портрет.

Прадід усміхався. Лише він з-поміж усіх Іґраїниних пращурів усміхався до неї зі своєї позолоченої рами. Решта прапрапрадідів, прапрапрабабів, прапрапрадядьків і прапрапратіток дивилися зі стіни страшенно поважно й пихато. Поруч з Пелеєм стояв його зброєносець — гладкий приземкуватий парубок, що, ошкіривши зуби в усмішці від вуха до вуха, гордо тримав турнірного списа. Мине ще трохи часу, й Іґраїна також вирушить зброєносцем при лицареві на турнірний майданчик. Але тепер усе відбувалося зовсім інакше, ніж вона малювала собі в уяві протягом багатьох-багатьох ночей. Це був не королівський турнір. Цього разу йшлося про щось куди більше, ніж про цілунок принцеси. Якщо в поєдинку з Бездушним Смутний лицар надто швидко зазнає поразки, всьому настане край: Бобернелю, чародійним книжкам, а Іґраїнині батько й мати до кінця життя бігатимуть із хвостиками бубликом. Коли Іґраїна подумала про це, їй стало аж недобре. Вона швиденько притисла до себе Сізіфа й ткнулася носом у його сіре хутро.

— Не йди! — муркнув кіт, звівши на неї невдоволений погляд. — Адже тобі тільки-тільки десять років.

— Ні, я маю йти, — прошепотіла йому на вушко Іґраїна.