Розділ «Двобій чарівників»

— Тепер їм довго доведеться бігати з відрами по воду, — сказав Альберт, коли книжечка, зітхнувши, знову згорнулась. — А пращам гаплик. Декотрі з них я попсував ще вчора. Погляньте, як ті йолопи обливають собі водою руки! Ще сьогодні до вечора, не пізніше, між пальцями в них повиростають перетинки, як у жаб. — Задоволено всміхнувшись, він обернувся до Іґраїни та Смутного лицаря. — То що ви скажете про мій феєрверк? Чарування майже першокласне, чи не так?

— Першокласне, — погодилась Іґраїна. — А тепер поглянь краще вниз. У них там уже майже готові кладки.

— Буди змій! — сказав Альберт, перехилившись через мур. — Тебе вони слухаються краще, ніж мене. Гей, гей, а це що таке?!

Він ляснув пальцями, і цілий рій підпалених стріл, якими Ґільґаладові лучники надумали пустити димом трухлявий звідний місток, описав над ровом з водою елегантну дугу й повернувся назад. Альберт ляснув пальцями ще раз, і стріли з вогненними хвостами шугнули на сторопілих лучників. Ті нажахано позатулялися щитами, але стріли, мовби величезні вогненні бабки, зі свистом огинали щити збоку й летіли на стрільців ззаду. Невдовзі вже кожна стріла гнала поперед себе через Ґільґаладів табір по лучнику.

Іґраїні аж-аж-аж кортіло й далі спостерігати всю цю картину, але треба було щось робити з кладками через рів. Тож вона присіла навпочіпки, якомога гучніше й пронизливіше засичала крізь зуби й почала жменями кидати в рів Альбертове печиво. Коли воно пороснуло на латаття, вода взялася брижами, і з неї вистромили свої переливчасті голови три змії. Вони жадібно заходилися хапати з квіток хрумкі ласощі.

Ґільґаладові люди були такі заклопотані тим, щоб перекинути кладки через лиховісний зачарований рів, що тих змій і не помітили. Зате змії їх побачили. Люто зашипівши, вони стрілами пронизали воду, кільцями обвилися навколо кладок і стискали їх доти, доки дерево не витримало й розсипалося на друзки. П’ятеро тесль із переляку попадали у воду, і там знову на кількох рибин побільшало.

Іґраїна похитала головою.

— А я гадала, цей Ґільґалад уміє чарувати, — промовила вона. — Принаймні поки що його чарів не видно.

Вона взяла на руки Сізіфа, який з довгою риб’ячою кісткою в зубах терся об її ноги. Та кістка відливала якимсь дивним сріблястим полиском.

— Ох-ох-ох, — зітхнула дівчинка. — Сізі, ти знову зжер одну з отих рибин, що колись були лицарями? Бачу, доведеться тебе замкнути, іншої ради немає.

Кіт ображено сплигнув з її рук.

— Та облиш його, — буркнув Альберт і загнав своїх мишей назад до кишені плаща, бо вони повистромляли звідти голівки й показували котові свої невеличкі язички.

— Шляхетний Альберте, пожалійте отих людей унизу, — озвався Смутний лицар. — Я розумію, вони зазіхають на ваше життя й життя ваших рідних, але ж багато хто з них робить це не з власної волі. Ґільґаладові лицарі позганяли їх сюди просто з полів і домівок. Звідки ж іще взялися тут усі ці вояки? Мабуть, і половина з них не здогадуються, навіщо Ґільґалад узяв Бобернель в облогу.

— Чув, Сізі?! — Іґраїна з суворим виразом на обличчі обернулася до ображеного кота. — Щоб ти мені сріблястих рибин більше не чіпав, хоч вони й дуже смачні. А то я таки дозволю Альбертові обернути тебе на собаку.

— Я з тобою більш не товаришую, — промурмотів Сізіф, хапнув лапою муху, що саме пролітала перед його носом, і з’їв її.

— Я оберну тебе на дуже гарненького собачку, Сізі, — сказав Альберт і сипнув своїм мишам у кишеню трохи крихт від печива. — У Ґільґалада на це запевно не стало б хисту. Чарівник із нього таки нікудишній. Учора він старався більше, ніж сьогодні, але теж так нічого й не придумав. — І, струснувши з коліна голубиний послід, повів далі: — Навіть якби він і дістався до наших книжок, справжнього чарівника з нього все одно ніколи б не вийшло. Б’юсь об заклад, Ґільґалад склав лише п’ятий іспит, не вищий. — Насмішкувато ошкірившись, хлопець нахилився до невеличкої чародійної книжечки, яка сиділа в нього на колінах і сонно кліпала очима на сонце, що поволі підбивалося все вище й вище. — Ми з тобою звели нанівець усі його чаклування, еге ж?

Книжечка захихотіла й задоволено сама себе погладила.

— Шляхетний Альберте, чи ото не Ґільґалад? — спитав Смутний лицар, показуючи в бік великого шатра посеред табору.

Ґільґалад, що сам себе називав Величним, важко вийшов із шатра, прикрашеного його гербом, наморщив лоба, роззирнувся й упав у м’яке крісло, яке йому запобігливо підставили слуги.

— Так, то він, — відповів Альберт. — Побачимо, що він запропонує нам сьогодні.