Розділ «Альбертів план»

Коли Альберт, пустивши сніг у чарівницькій кімнаті, повернувся на мур, обличчя в нього було задумливе.

— Отже, як почнеться зворотне чарування, ви хочете викликати Ґільґаладового управителя на двобій, — промовив він до Смутного лицаря. — Ідея непогана. Та щоб її здійснити, нам ще треба дещо зробити.

— Що саме? — поцікавився Бертрам, підіймаючися східцями з двору на мур і несучи велику сковороду, повну смаженої риби. — Пригощайтеся, прошу. Запевняю вас: ці рибини ніколи в житті на двох ногах не бігали.

— Не помиляєшся? — перепитала Іґраїна. Вона саме приліплювала чудодійним Альбертовим клейстером нові носи обстріляним кам’яним химерам.

— Не помиляюсь, — відповів Бертрам, ставлячи сковороду на парапет між двома зубцями. — То що там, Альберте, треба ще зробити?

Альберт не спускав очей із захисного рову, край якого саме налагоджували величезного тарана. Нарешті хлопець нахилився, принюхуючись, до сковороди.

— Комусь із нас… — мовив він, потім узяв шматочок смаженої риби й почав обережно оббирати губами з кісток м’ясо. — Комусь із нас доведеться пробратись до шатра того Бездушного.

— Облиш жартувати, Альберте, — сказав Бертрам і взяв рибину й собі. — Ти переїв отого свого огидного печива.

— Я не жартую. Хтось має побувати в шатрі Залізного їжака. — Альберт перегнувся через мур, тричі плеснув у долоні й півголосом промугикав якусь страшенно фальшиву на слух мелодію.

Колода тарана із залізним окуттям на кінці різко надломилась — і бовть у рів з водою! Усе те здоровенне одоробло, рипнувши, нахилилося вперед, зависло двома передніми колесами над ровом і так і лишилося висіти, задерши догори задні колеса.

— Це ми — завиграшки! — пробурмотів собі під ніс Альберт, потім, ляснувши пальцями, завернув назад цілий рій підпалених стріл і перевів погляд на друзів, які все ще вражено спостерігали за ним.

— Ваш двобій із Залізним їжаком, — промовив хлопець до Смутного лицаря, — має тривати досить довго, чи не так? Якщо ви вже під час першого заїзду зі списами вилетите із сідла, тоді не варто марно ризикувати головою.

— Що ти хочеш цим сказати? — обурено вигукнула Іґраїна. — Лицар з Гори сліз — чудовий вершник! Найкращий з усіх, яких я на королівських турнірах…

Смутний лицар підніс руку й урвав дівчинку:

— Дайте ж братові доказати, Іґраїно.

— Може, він і дуже чудовий вершник, — провадив Альберт, — але шансів у нього немає. Залізний їжак виграє завжди. Усі його супротивники вже в першому заїзді вилітають із сідла. Хіба ні?

Смутний лицар похилив голову.

— Ваш брат правду каже, шляхетна Іґраїно, — тихо промовив він. — Ви ж бо знаєте: зі мною таке траплялося вже тричі.

— Ну ось, будь ласка! — Альберт задоволено кивнув головою. — І вас це ніколи не дивувало?