Розділ «Замок в облозі»

Коли Іґраїна зі Смутним лицарем дісталися до Бобернеля, темінь уже стояла така, що хоч в око стрель. Та ще здалеку вони побачили безліч вогнів, які осявали пітьму, а коли під’їхали ближче, Іґраїна розгледіла на лугах довкола замку сотні шатер. Над найбільшим із них розвівалася Ґільґаладова корогва, а поряд видніла корогва Шпичастого лицаря.

Замок був у облозі.

— Хай йому дідько! — прошепотіла Іґраїна, підкравшися зі Смутним лицарем якомога ближче до табору. — Я й не думала, що він наведе сюди стільки вояків.

Замковий мур у темряві світився червоним світлом, а з пащ кам’яних химер у рів з водою сипалися розпечені іскри.

— Усе це справді не віщує нічого доброго, шляхетна Іґраїно, — прошепотів Смутний лицар. — Замок у вас невеликий і, вибачайте на слові, досить ветхий. Проти такого великого війська він протримається недовго.

На його подив Іґраїна тихенько засміялася.

— Пусте, це ще нічого не означає, — прошепотіла вона у відповідь. — Коли Бобернеля взяв у облогу Аколон Чорнобородий, шатра стояли тут аж до самого обрію. Мене тоді ще й на світі не було, але мені розповідав про це батько. Ні, тепер, коли я щасливо повернулася з велетовим волоссям, мене це вже анітрохи не тривожить. Наш старенький замок тримати оборону вміє. Ви ж бо й самі бачите: місток піднято, вежа й мури на місці, а щойно батько й мати позбудуться отих своїх хвостиків бубликом, Ґільґалад навіть не встигне втекти звідси, і не сумнівайтеся. Та, боюся, доти ще будуть труднощі з провіантом. Мій брат Альберт хоч і вміє з камінця зробити живу мишу, та коли йдеться про харчі, то в нього виходять лише сині яйця та сухе печиво.

— Гм, — Смутний лицар кинув недовірливий погляд на замок з перехнябленою вежею й не вельми високими мурами.

— Що ж, навіть якщо все так, як ви кажете, — промови він по хвилі, — то як ви збираєтесь непомітно пробратися до замку? Може, мені влаштувати бійку, щоб відвернути увагу цих напасників?

— Ви що — з глузду з’їхали?! — Іґраїна рішуче похитала головою. — Щоб вони схопили вас? Ні, про це годі й думати. А крім того, потрапити до Бобернеля — це взагалі не проблема.

Смутний лицар вражено звів на дівчинку очі.

— У замку є старий запасний вихід, — тихенько повідомила вона. — Його звеліла влаштувати моя прабабуся, бо прадід Пелей завше мав клопіт з рештою лицарів і, на жаль, узагалі не вмів чарувати. Ми з Альбертом уже не раз користувалися тим тунелем. Вхід до нього — на узліссі. Ходімо.

Вони непомітно прослизнули назад до коней.

— Але ти крізь той таємний хід, на жаль, не пролізеш, — зітхнула Іґраїна, лагідно погладжуючи Ланцелотові шовковисту морду. — Ти можеш повертатися в Дюстерфельз. Чи тобі до того Ґільґалада не хочеться?

Ланцелот ступив крок назад і став.

— Ну, гаразд, — мовила Іґраїна й узяла його за вуздечку. — Підеш зі мною. Але тільки до узлісся. Там уже сам вирішиш, що робити далі. — Вона перевела погляд на Смутного лицаря, що стояв поруч і задумливо погладжував свого коня. — Що з вами? Ви й справді не хочете зі мною в замок?

Лицар похитав головою.

— Я лише накличу на вас біду, шляхетна Іґраїно.

— Та що ви таке кажете! — Іґраїна сердито тупнула ногою. — Тільки через те, що Шпичастий викрав отих трьох панн? Он триголового дракона ви захистили дуже добре… А, до речі, де ті панни тепер?