Розділ «Втеча з Дюстерфельза»

На щастя, Йост Іґраїні більше не трапився. Вона не певна була, чи хлопець зі страху її не викаже. Коли дівчина накинула Ланцелотові на голову вуздечку, кінь збуджено зафоркав.

— Цсс! — шикнула вона й заспокійливо поклала руку йому на морду. — Зачекай трохи, скоро поскачеш.

Коли Іґраїна виводила здоровенного жеребця зі стайні у двір, ніхто її не затримав. Ніхто не гукнув: «Стій!» і тоді, коли вона вибралася з клунком на коня. Безперешкодно поминула вона лицарів, торгівців худобою, селян і ковалів, протислася крізь людську юрбу, що вливалася до брами в метровому завтовшки мурі. Нарешті їй лишилося проїхати тільки повз охорону на містку. І коли один з охоронців раптом схопив Ланцелота за вуздечку, Іґраїна легенько стисла коня з обох боків підборами.

— Гей, ану, стій! — крикнув чоловік. — Хто це тут у нас? І куди це ти зібралася, мала, на такому розкішному коні?

Іґраїна міцно обхопила руками клунка з обладунком.

— До джерела, куди ж іще, — відповіла вона. — Він більш ніде не хоче пити, тільки там.

— Та невже? — Чоловік захоплено поплескав жеребця по шиї і обернувся до решти охоронців. — Чи ви вже бачили тут оцього коня? Чи не надто він розкішний, щоб його напувало таке мале дівча?

— Як?! Та це ж отой чортяка Ланцелот! — вигукнув один із охоронців. — Його доглядає Йост!

Цієї миті Іґраїна цмокнула язиком і підострожила Ланцелота підборами. Жеребець прищулив вуха, став дибки, аж дівчинка мало не злетіла на землю, й помчав навскач. Іґраїна заплющила очі й уже не наважилася їх розплющувати. На звідному містку назустріч їм їхали возами селяни з городиною. Коли Ланцелот подався просто на них, запряжені коні схарапудились. Один селянин плигнув у рів з водою, а один з возів перекинувся. Гори овочів та фруктів посипалися на місток, та Ланцелот одним стрибком перемахнув через них і стрілою помчав далі. Іґраїна припала до його довгої шиї. Б'ючи копитами, жеребець злетів з містка повз охоронців, що стовбичили обабіч у його кінці. Вартові біля брами похапали пращі, та Ланцелот, форкаючи, уже проскочив поміж торгівців та селян, що спускалися з худобою до замку, а тоді й повз вояків, мартоплясів та жебраків. Люди, здалеку вгледівши жеребця, нажахано кидалися врозтіч, даючи йому дорогу.

— На захід, Ланцелоте! — крикнула Іґраїна. — Нам на захід! — І кинула короткий погляд через плече.

За нею гналися двоє вершників. Вони мечами прокладали собі шлях крізь галасливу юрбу. Один із них напнув тятиву арбалета. Над вухом в Іґраїни просвистіла стріла.

«Прокляття! — промайнуло в неї. — І треба ж було мені саме сьогодні вдягти сукню!»

Але перед Ланцелотом перешкод уже не було. Він злетів з дороги, подався навскач голою, без жодного дерева рівниною, що розляглася навколо замку, і легко відірвався від переслідувачів. Випроставши у чвалі все тіло, він ніс Іґраїну все далі й далі від дюстерфельзьких веж, аж поки вони дісталися темних долин поміж Велетових пагорбів.