Розділ «Замок на узліссі»

Іґраїна прокинулася, бо щось повзло по її обличчю й лоскотало своїми численними ніжками. Дівчинка розплющила очі й на самісінькому кінчику свого носа раптом побачила величезного чорного павука! Нічого в світі Іґраїна не боялася так, як павуків. У неї аж між пальцями ніг страшенно засвербіло.

— Сізі! — прошепотіла вона тремтячим голосом. — Сізі, прокинься. Прожени павука!

Сізіф підвів з Іґраїниного живота свій сірий котячий писок, блимнув очицями, потягся — й схопив ротом павука з Іґраїниного носа. Хап! І павука як і не було.

— Гей, я ж тобі не казала їсти його! — Іґраїна стерла долонею котячу слину зі щоки, скинула Сізіфа на підлогу й підвелася. — Павук на носі! — промурмотіла вона. — Та ще й напередодні мого дня народження! Ох, нічого доброго це не віщує.

Вона босоніж потюпала до вікна й виглянула надвір. Сонце вже височенько підбилося над Бобернельським замком, від вежі в двір упала тінь. На зубчастому мурі чистилися голуби, а внизу, в стайні, форкав кінь.

Бобернель належав Іґраїниній родині вже понад триста років. Цей замок збудував прапрапрапрапрадід її матері. (А може, те зробив хтось навіть з іще давніших пращурів, достеменно Іґраїна цього не знала.) Замок був невеликий, мав лише одну перекошену вежу, а мури — ледве чи й з метр завтовшки. Але для Іґраїни кращого замку не було на цілому світі. У брукованому дворі, поміж камінням, тут цвіли дикі квіти. Навесні під дахом вили гнізда ластівки, а в захисному рові навколо замку під блакитним лататтям жили водяні змії, що брали їжу в Іґраїни просто з рук. Замкову браму стерегли два кам’яні леви. Вони сиділи високо вгорі, на карнизі муру. Коли Іґраїна зішкрібала мох із їхніх грив, вони муркотіли, мов кошенята. Коли ж до брами підходив хтось чужий, обидва ошкірювали свої кам’яні зуби й ричали так грізно, що в сусідньому лісі навіть вовки ховалися.

Бобернель охороняли не лише ці два леви. З усіх мурів згори вниз позирали кам’яні химери й усім чужинцям робили страшні гримаси. Коли Іґраїна ластів’ячою пір’їною лоскотала тим химерам у носі, вони не витримували й реготали так, що із зубців на мурах обсипався голубиний послід. Своїми широкими пащами леви ковтали навіть гарматні ядра, а підпалені стріли хрумкали так, немовби на світі не було нічого смачнішого.

Але стріли тим кам’яним химерам не потрапляли на зуби вже давно. На Бобернель ось уже стільки років ніхто не нападав. Колись, ще доти, як народилась Іґраїна, таке траплялося частенько. Річ у тому, що її родина мала чародійні книжки й ними не проти був заволодіти багато хто з могутніх правителів. Щоб загарбати ті книжки, на Бобернель нападали лицарі-розбійники, герцоги, барони, ба навіть двоє королів. Одначе тепер часи настали спокійніші.

— Чуєш, як пахне? — спитала Іґраїна, посадовивши Сізіфа на підвіконня поруч із собою й принюхуючись до прохолодного вранішнього повітря.

Її ніс уловив тонкі пахощі горілого дерева, меду й вербени. З горішнього вікна на вежі у вранішнє небо струменіло мерехтливе рожеве світіння. За тим вікном був кабінет Іґраїниних батька й матері — шляхетного сера Ламорака й красуні Мелісанди. Від Шепітного лісу й аж до Велетових пагорбів ці двоє були найбільші чарівники.

— Ще так рано, а вони вже чарують? — промурмотіла Іґраїна. — Навіть не поснідавши? Леле, невже бояться, що до завтра не встигнуть підготувати мені подарунок?

Вона натягла вовняні штани, хутко струсивши з них кілька метеликів молі, й одягла через голову кольчугу свого прадіда, Пелея Бобернельського. Відколи в збройовій коморі Іґраїна натрапила на цю кольчугу, дівчинка носила її щодня, хоч та теліпалася їй аж до колін. Іґраїнин старший брат Альберт мріяв стати чарівником, як і їхні батько й мати. А ось Іґраїна в чаруванні не знаходила нічого цікавого. Всілякі заклинання, замовляння, списки зілля для магічних порошків, настоянок і відварів… Від усього того зубріння в неї просто йшла обертом голова. Ні, ліпше вона стане тим, ким був її прадід Пелей Бобернельський. А той був шляхетним лицарем: він бився на турнірах, і на нього від рання до смеркання чекали пригоди. Альберт із неї сміявся, але такі вже старші брати. Час від часу Іґраїна над ним помщалася: підкидала до кишень його чарівницького плаща стоніжок.

— Смійся, смійся, — казала вона щоразу, коли Альберт кепкував з неї. — Ти ще не таке побачиш. Б’юсь об заклад на десяток твоїх муштрованих мишей, що колись я виграю королівський турнір.

Альберт своїх мишей любив, проте глузувати з Іґраїни однаково не кидав. А сер Ламорак та красуня Мелісанда, коли бачили, як донька походжає в прадідовій кольчузі, стурбовано перезиралися. Та збити Іґраїну з її наміру не могло навіть це.

— Гайда, Сізі, — сказала вона й, затягуючи на собі пасок, підхопила під пахву сонного кота. — Ходімо трохи пошпигуємо.

Кількома стрибками вона спустилася сходами вниз до парадної зали, хутко проминула портрети своїх предків, що поважно поглядали на неї зі стін, і відчинила масивні двері, що вели надвір.

День видався напрочуд теплий, і Іґраїна, ступивши за поріг, на повні груди вдихнула повітря. Пахощі квітів, не в змозі вихопитися за високі замкові мури, змішались із запахом мишаків.

— Сізіфе! — докірливо похитала головою Іґраїна, підстрибом спускаючись із котом під пахвою сходами у двір. — Якщо ти й далі терпітимеш отак Альбертових мишей, тоді їх скоро розведеться тут цілий мільйон чи й більше, і вже нікуди буде й ногою ступити. Ти б їх хоч трохи поганяв!

— Надто небезпечно, — промуркотів кіт і заплющив сонні очі. Говорити він почав після того, як Іґраїна потрусила на нього Альбертовим червоним чародійним порошком. Та здебільшого розмовляти Сізіф просто не мав бажання.