Розділ «Двобій чарівників»

Місток рвучко спинився. Ґільґаладові люди аж ахнули. Місток, скреготнувши, завис на іржавих ланцюгах над ровом з водою — але далі вже не опустився ні на палець.

Ґільґалад шаленів і кричав. Ґільґалад не тямився від люті. Він сипав у бік замку одним за одним заклинаннями, але всі вони відскакували від муру, наче грудки землі, що їх дитина жбурляє в лицарський щит.

Ґільґалад тупав ногами, в люті вимазав собі сажею обличчя, кинув у рів з водою спершу своє крісло, а тоді поспихав туди й слуг.

Місток не зрушив з місця.

Увесь цей час Іґраїна зі Смутним лицарем щосили тримали корбу, не важачись її відпустити. Аж коли Альберт, стоячи між зубцями на мурі, зробив їм знак, вони обережно, дуже обережно почали зводити місток. З полегкістю Іґраїна зітхнула аж тоді, коли трухляве дерево знов уперлося в мур.

— Чудова робота, Іґраїно Безстрашна! — похвалив її Смутний лицар і обійняв за плечі. — А тепер ходімо назад, до вашого брата.

Коли вони підіймалися східцями на мур, ноги в Іґраїни все ще тремтіли від напруження.

Назустріч їй, жалібно нявкаючи, вибіг Сізіф і вткнувся носом у її коліно.

— То що, знову товаришуємо? — спитала Іґраїна й полоскотала йому підборіддя.

— Товаришуємо, — муркнув Сізіф, ще раз штовхнув носом дівчинку й, задерши хвоста трубою, подався східцями вниз.

— Не підходь близько до рову! — гукнула вслід йому Іґраїна.

Але кіт уже зник за вежею.

— Він любить пробиратися до нижніх дверей у мурі, — сказав Альберт. — Штовхне їх мордою — і те трухляве одоробло вже й відчинилося. — 3 чародійною книжечкою на плечі хлопець недбало сперся на зубець. І він, і вона, схоже, були вельми задоволені собою й усім світом.

— Ну, то як ми попрацювали? — спитав Альберт.

— Чудово! — відповіла Іґраїна, визираючи за мур. Вона ще встигла загледіти, як Ґільґалад, закипаючи від злості, важко почвалав до свого шатра. — Якщо не брати до уваги ляпку від повидла.

— Від суничного, — зітхнув Альберт. — Ще добрих сотню років тому цим книжкам заборонили їсти повидло, але ж вони на ньому просто схиблені.

Чародійна книжечка зніяковіло кахикнула, змахнула зі своєї палітурки трохи пилу й відвела очі вбік.

— Дозвольте поставити вам одне запитання, шляхетний Альберте, — промовив Смутний лицар і подивився туди, де Ґільґаладові люди тягали важенні кам'яні кругляки до трьох іще цілих пращ.

— Ну, звісно, ставте, — відповів Альберт.

Хвилю лицар мовчав. Потім спитав: