Розділ «Виклик на двобій»

Усе суцільним потоком пливло до замкового рову. Іґраїна здалася на волю цього людського потоку. Зрештою, нічого іншого їй і не лишалося. Вона судомно вчепилася в драконячу шкіру, щоб та в товкотнечі не спала з неї. Дівчинка протискалася поміж коней і пропихалася повз вояків, які збентежено витріщалися крізь неї. Біля рову з водою, за однією з пращ, вона стала. За якихось кілька кроків від неї стояв, оточений зброєносцями, Рован Бездушний. Прищуливши очі, він видивлявся на мур Бобернельського замку.

Високо вгорі між двома зубцями виднів Смутний лицар — без шолома й без щита. Поруч із ним за мур визирав Бертрам — у руках ріжок, який роками лежав непотребом у зброярні. Отже, стайничому все ж таки пощастило потрапити в тунель.

Ох, як же кортіло Іґраїні подати тим двом на мурі якийсь знак! Та коли довкола стільки ворогів, то краще було лишатися невидимкою.

— О, ти диви! — почула Іґраїна голос Рована Бездушного. — Та це ж запевне один із тих двох загадкових лицарів, про які доповідала сторожа з лісу. Але ж він, їй-бо, не такий уже й здоровенний та страшний, як мені казали.

Юрба позад нього розступилася, і слуги приперли Ґільґалада Величного. Крекчучи, вони поставили свою ношу на землю поряд з управителем. Ґільґалад знову тронував у своєму кріслі. З м’якої червоної оббивки ще скрапувала вода. Коли його діставали із захисного рову, троє вояків обернулися на рибин.

— Що це означає? — приголомшено спитав Ґільґалад, уздрівши на мурі Смутного лицаря. — Чорт забирай, як той лицар потрапив до замку?

— Йому пощастило зробити те, чого ми домагаємося вже кілька днів, — відповів Рован Бездушний, відводячи погляд від того, хто викликав його на двобій. — Сторожа доповіла мені про сутичку на узліссі минулої ночі. Величезний кам’яний лев, що там стоїть, нібито ожив і проковтнув двох лицарів.

Ґільґалад роздратовано обернувся:

— Накажіть усіх, хто чатував уночі на узліссі, повкидати в заворожений рів. Негайно!

Шістьох вояків силоміць притягли до рову повкидали у воду. Бовть! — шубовснули вони поміж латаття й ту ж мить поставали сріблястими рибинами.

— Роване Бездушний, новий управителю Ґільґалада Ненатлого, слухайте сюди! — гукнув Смутний лицар із муру. — Я, Смутний лицар з Гори сліз, викликаю вас на двобій! Коли сонце торкнеться верхівок отого лісу, я волію схрестити з вами списи перед мурами цього замку, що його по-розбійницькому тримає в облозі ваш володар!

Іґраїна озирнулась. Усі, пороззявлявши роти, витріщалися вгору на незнайомого лицаря, що посмів кинути виклик страшному й непереможному Ґільґаладовому управителеві. «А тепер — бігом! — сказала собі Іґраїна. — Кращої нагоди повернутися до замку не буде!» Вона обережно прослизнула повз пращу до рову з водою.

— Хочете битися зі мною? Чом би й ні! — вигукнув Рован Бездушний до лицаря на мурі. — Ця облога — безнадійно нудна справа, тож я не маю нічого проти того, щоб схрестити турнірні списи в одному заїзді. Бо більше ніж одного заїзду, либонь, не буде. Чи, може, ви трохи підучилися відтоді, як я переміг вас востаннє? Не думайте, що я вас не впізнав! А чого це ви, лицарю, який тільки те й робить, що зітхає, надумали пробиратися до цього замку з чорного ходу? Щоб покорчити з себе няньку для отого капловухого шмаркача і його маленької сестрички в обладунку?

Почувши ці слова, Іґраїна мало не кинулася до Шпичастого, щоб зіпхнути його сторчголов у рів з водою. Але цієї хвилини вона не мала права давати волю гніву. Тож дівчинка швиденько промурмотіла:

— Пумпель, мумпель, каламуть — згинь, пощезни, чорна лють!

Цього замовляння — після одного з її численних вибухів гніву — навчив Альберт. І тепер у голові одразу просвітліло. «Мерщій до замку, Іґраїно!» — сказала вона собі й нахилилася над ровом. Але пішки до запасного тунелю звідси було надто далеко.

— Проти образ лицарі не воюють, Роване Бездушний! — вигукнув Сумний лицар. — Я хочу почути від вас слово честі лицаря, що коли я вас переможу, то Ґільґалад, мерзенний ваш володар, ушиється звідси вкупі з усіма своїми найманцями!

Бундючно посміхнувшись, управитель обернувся до свого володаря. Ґільґалад сидів, пощипуючи собі вуса. Нарешті він кивнув головою.

— Шляхетний Ґільґалад приймає вашу умову! — гукнув Рован Бездушний своєму супротивникові. — Але що дістану в нагороду я, коли переможу? Чи тоді оті замурзані дітлахи віддадуть мені нарешті чародійні книжки?