Розділ «У шатрі Шпичастого лицаря»

Якось дивно було відчувати себе невидимкою. Коні харапудились, а Ґільґаладові люди, коли Іґраїна чи Бертрам ненароком зачіпали їх, збентежено роззиралися довкола — й нікого не бачили. Та перед замком і серед шатер панував такий шарварок, що коли хтось когось трохи й штовхав, то це однаково нікому не впадало у вічі. Іґраїна з Бертрамом, пробираючись поміж ворожих вояків, міцно притримували на собі драконячі шкіри. А втім, їх ніхто й не хапав. Ніхто не стягав їм з голови драконячих шкір і не робив невидимих шпигунів видимими.

Захекавшись, упрілі, дісталися вони до червоного шатра Рована Бездушного. За якихось кілька кроків далі перед входом до Ґільґаладового шатра стояли на чатах четверо лицарів. А ось біля шатра його управителя охорони не було.

Іґраїна кинула через плече швидкий погляд на замок. Угорі між зубцями стояв лише Альберт. Кам'яні голови химер на мурах щось пережовували й ковтали, робили глузливі гримаси й плювалися через рів вогнем. Леви тим часом били довкіл себе лапами й ричали так, що луна котилася аж сюди, до шатра Шпичастого.

Коли Іґраїна прихилилася до цього розкішного червоного шатра, серце в неї закалатало.

— Бертраме, ти де? — прошепотіла вона.

У тому, що їх не бачили не лише інші, а й самі вони одне одного, таки були й свої вади.

— Я стою перед тобою, — почула вона в себе над вухом Бертрамів голос. — Давай увійдемо.

Іґраїна востаннє роззирнулася, відкинула важке запинало на вході до шатра й прослизнула досередини.

Тут було темно й задушливо. Крізь стінки шатра на вузеньке ліжко, стіл і оббиті коштовною тканиною стільці, прикрашені гербом Бездушного, падало червонувате світло. Біля дерев’яного стояка з мечами господаря на золотій жердинці сиділо четверо соколів. На голові в кожного був невеличкий шкіряний ковпачок, який затуляв їм очі. Золоті ланцюжки на лапах міцно тримали птахів на жердинці. Коли Іґраїна підійшла до соколів ближче, вони стривожено засмикали головами й забили крильми.

— Кречети! — прошепотіла Іґраїна. — Залізний їжак в облогу бере з собою мисливських соколів? Одначе де ж його списи? — Вона роззирнулася.

Найменший з-поміж птахів збуджено скрикнув і неспокійно ступив туди-сюди на жердинці.

— Чшш! — шикнула на нього дівчинка. — Усе ж гаразд.

— Позаду кречетів! — прошепотів Бертрам. — Оно, бачиш? Його турнірні списи стоять там.

— Ой! — пошепки озвалась Іґраїна. — У нього їх аж п’ять штук, Бертраме! — Вона обережно обминула жердинку з птахами.

Найменший був усе ще дуже збуджений. Він сидів, розкинувши крила й погрозливо роззявивши гачкуватого дзьоба.

— Та не бундючся так! — промовила Іґраїна, прослизаючи повз птаха.

Навіть цілий десяток волохатих павуків укупі з їхнім липким павутинням не стримали б її на шляху до списів.

— Прокляття! І чому ми були такі дурні? — прошепотіла вона, розглядаючи зброю. — Ну звісно, у цього негідника кілька списів. І що тепер?

Альбертового порошку на всі не вистачить, у жодному разі!