Розділ «Смутний лицар»

Ґарлеф доніс Іґраїну й коня аж до галявини біля підніжжя гори. Там він обережно поставив обох на мокру від роси траву — про всяк випадок на безпечній відстані від своїх здоровенних ніг. Іґраїна роззирнулася. Галявину обступав густий ліс. Лиса гора стрімчаками здіймалася в зоряне небо. Проти неї навіть Ґарлеф здавався майже карликом. Безкінечні, вирубані в скелі сходи кривулькою вели вгору до вежі — самотньої, складеної з величезних кам’яних брил, — яка, мов ластів’яче гніздо, приліпилася збоку до сірої гори.

Ґарлеф приставив пальця до губів і, нахилившись до Іґраїни, тихенько спитав:

— Чуєш?

Дівчинка прислухалася. Й почула стогін і зітхання — глибокий стогін і зітхання, що їх з боку вежі доносив вітер.

— І отак цілими днями й ночами, — прошепотів велет. — Він у смутку, завше у смутку. А колись був же могутнім лицарем!.. Допоміг мені спекатися двох мисливців за велетами, а однорогів рятував від ловців багато разів. Виграв безліч двобоїв. На королівських турнірах вибив із сідла десятки лицарів і як переможець шість разів домагався права поцілувати принцесу. Та одного разу він прийшов до цих пагорбів з таким смутним обличчям, якого ще світ не бачив. До свого замку — це неподалік, за отією горою — так і не повернувся, а попросив мене побудувати йому оцю жалюгідну вежу. Східці у скелі він вирубував сам, поки позбивав до крові руки. Відтоді день і ніч зітхає та стогне. Каже, що втратив честь і тепер ніщо його не втішить. Але якщо ти попросиш у нього про допомогу й тебе не доведуть до божевілля оті його безугавні зітхання та стогін, то він запевне піде з тобою.

Іґраїна поглянула на самотню вежу вгорі.

— Я давно вже хотіла познайомитися з лицарем, який виграв королівський турнір, — стиха промовила вона. — А ти справді гадаєш, що він піде зі мною?

— О, звичайно, піде. — Ґарлеф стишив голос іще трохи. — Сказати щиро, я навіть сподіваюся, що йому буде корисно знову кому-небудь допомогти. Зачекай тут. Я його спитаю.

Велет випростався, ступив широкий крок у бік гори й зазирнув до верхнього вікна у вежі.

— Агов! — гукнув він. — Агов! Тут хтось є?

За вікном — ані шелесь, але на даху вежі, за осяяними місячним світлом зубцями, підвелася постать. То був лицар. Обладунок на ньому блищав, однак його шолома не прикрашав навіть жмутик звичайнісіньких пір’їн.

— A-а, це ти, Ґарлефе! — почула Іґраїна сумний лицарів голос. — Чого тобі треба, друже?

— Зі мною тут дівчинка, вона сама як палець приїхала верхи від Шепітного лісу до цих пагорбів, щоб узяти в мене кілька велетових волосин. Сюди вона дісталася жива-здорова, та в мене було би спокійніше на душі, якби ти провів її додому. — Ґарлеф схилив над зубцями свого здоровенного носа. — Її звати Іґраїна, і замку її батька й матері загрожує один харцизяка на ім’я Ґільґалад.

— Ґільґалад? — проказав лицар. — О, мені про нього дещо випадало чути. Але нічого доброго. То — чаклун, один із чорних магів. — Він перехилився через зубці й поглянув униз на Іґраїну.

— Вона в обладунку!.. — спантеличено промовив він.

— Вона — відважне дівча, — сказав Ґарлеф, — але мені хотілося б, щоб додому її все ж таки провів досвідчений лицар. Розумієш?

Лицар кивнув головою.

— Гаразд, — зітхнув він. — Панні в біді має допомагати лицар, навіть такий, що втратив честь.

— Ох, тільки не заводь про це знову, — сказав Ґарлеф, потому зняв лицаря з вежі та обережно поставив на землю поруч з Іґраїною.