Розділ «Ґільґалад Ненатлий»

Ґільґалад з’явився вже другого ранку.

Над лугами ще висів туман, Іґраїна саме сідлала свого поні, а Сізіф неспокійно терся об її ноги. Альберт сидів на спині одного з кам’яних левів і зішкрібав йому з голови голубиний послід. Коли лев рикнув, Альберт з переляку мало не впав із нього.

— Прокляття! — лайнувся він. — Ви що — хочете пошити мене в дурні? Та цього разу ви од мене так просто не відкрутитесь!

Іґраїна щодуху подалася східцями нагору, однак Сізіф прошмигнув у неї під ногами й на мурі опинився перший.

— Альберте, мерщій униз! — вигукнула Іґраїна, кинувши погляд через парапет, і квапно потягла брата за зубці.

— Що там таке? — невдоволено пробурмотів хлопець, жбурнувши Іґраїні під ноги віхтя, яким витирав кам’яних левів. — Ці дурні тварюки знову, мабуть…

— Поглянь! — урвала його Іґраїна, показуючи рукою на схід.

З туману випірнули вершники в сірих обладунках. Вони гнали коней у бік Бобернеля.

Альберт злякано заплющив очі.

— Чорт! Краще б мені їх не бачити! Що їм тут треба?

— Сізіфе! — Іґраїна нахилилася до кота. — Збігай по наших батька й матір. Вони ще в стайні. Хутчій!

Сізіф кинувся вниз так прудко, немовби за ним гналася зграя диких собак.

— Б’юсь об заклад, сестричко, це наш новий сусід! — прошепотів Альберт.

Іґраїна лише мовчки кивнула головою.

Судячи з усього, ті лицарі їхали з Дюстерфельза. Їх було багато — так багато, що Іґраїна, спробувавши порахувати, збилася з ліку. Попереду скакав гладкий чоловік у криваво-червоному плащі. Відразу за ним — здоровенний лицар. У правій руці він тримав списа, на якому тріпотіла корогва. Вона була така сама червона, як і та, що її два дні тому Іґраїна бачила на Дюстерфельзькій вежі.

— Що сталося? — спитав, важко сопучи, сер Ламорак.

Обидві свині ледве вибралися вузенькими східцями на мур.

— Схоже, пахне халепою, любий, — промовила Мелісанда, витикаючи над муром свого п’ятачка.

Сізіф вискочив на один із зубців і, задерши трубою хвоста, зашипів звідти вниз.