Розділ «Завіса над таємницею підіймається»

Угледівши Альберта, всі поніміли. Ґільґалад зі страху надався впасти в крісло, одначе крісла вже не було.

— Ґільґаладе, Ґільґаладе! — промовив Альберт. — Ти справді таки найнікчемніший, найпідліший з усього, що ходить на двох ногах. Щире вітаннячко від моїх батька-матері! Вони оце щойно повернулися додому й звеліли переказати твоїм паліям і книгокрадам, що коли ті негайно не розв’яжуть моєї сестри й оцього шляхетного лицаря, то до кінця свого жалюгідного життя повзатимуть перед нашим замком тарганами.

Ґільґалад, утупившись в Альберта й не вірячи власним очам, пожовував свого вуса. Потім стривожено перевів погляд на замок. З пащ кам’яних химер у рів з водою цідився білуватий вогонь, а на мурі між зубцями стояли дві постаті, яких доти він там не бачив.

Прищуливши очі, Ґільґалад повернув голову до Альберта.

Кілька вояків заходилися тремтячими пальцями розв’язувати Іґраїну й Смутного лицаря.

— Не треба! — гаркнув на них Ґільґалад.

Вояки злякано відсахнулися.

— Чого стоїте? — гримів далі Ґільґалад. — Хапайте цього капловухого пуцьвірінка!

Альберт широко розпростер руки. На його рукавах, на другому боці долонь і на пальцях затанцювали вогники. Атож, ба навіть на чубі в нього немовби висіялися невеличкі пломінці.

— Що ж, Ґільґаладе, доведеться тобі засмутитися, — промовив хлопець. — Засмутитись по-справжньому. І зараз побачиш чому.

Іґраїна сама звільнилася від не до кінця розв’язаних пут і поквапилася розв’язати Смутного лицаря. Ніхто не звертав на них уваги. Всі не зводили очей з Альберта.

— Хапайте його, сто чортів на ваші голови! — волав Ґільґалад.

Але вояки стояли — й ані руш.

Цієї хвилини нічну темряву сповнили далекі перекоти грому — спершу ледве чутні, згодом чимдалі гучніші, а вслід за ними чорне небо розітнула блискавка — раз, і вдруге, і втретє. Перед самісіньким Ґільґаладом упали, розсипаючи іскри, дві яскраво-білі розпечені кулі. Від переляку Ненатлий мало не бебехнув навзнак із помосту.

Блискавки були такі сліпучі, що всі, навіть Іґраїна й Смутний лицар, на мить позаплющували очі. А коли розплющили їх, то поруч з Альбертом побачили сера Ламорака й красуню Мелісанду. Сер Ламорак тримав на руках Сізіфа, а в Мелісанди на кожному плечі сиділо по чародійній книжці.

Ґільґалад прикипів до книжок ненатлим поглядом. Книжки показали йому язики.

— Дозвольте відрекомендуватися, Ґільґаладе, — спокійно промовив сер Ламорак. — Я — Ламорак, якого називають Лукавим, або ще Веселим. А оце поруч — Мелісанда, моя мудра і, як самі бачите, вродлива дружина.

— Ми, — мовила Мелісанда, ступивши крок у бік Ґільґалада, — батько й мати оцього капловухого юнака й отої дівчинки в сріблястому обладунку. І ми, як ви, певна річ, і здогадуєтесь, не вельми в захваті від того, як ви повелися з нашими дітьми, вже не кажучи про ваше ганебне ставлення до оцього шляхетного лицаря. — Вона подарувала Смутному лицареві свою найчарівнішу усмішку. Потім звернулася до нього: — Дякуємо вам. Дякуємо за вашу справді лицарську допомогу.

У відповідь лицар збентежено вклонився.