Розділ «Двобій чарівників»

Слуги піднесли крісло з Ґільґаладом до рову з водою й поставили навпроти звідного містка.

— Може, покликати батька й матір? — спитала Іґраїна. (Все ж таки вона вже трохи нервувала.)

Однак Альберт похитав головою:

— Ні, ні, я впораюсь і сам. Вони готуються до зворотного чарування. Не треба їм заважати, а то ще ми, чого доброго, все своє життя за батька й матір матимемо свиней.

Ґільґалад з бундючною міною підвівся з крісла. На його знак четверо лицарів ударили мечами в щити. Лучники ту ж мить опустили зброю, новопривезені пращі перестали стріляти, і всі вояки позводили очі на свого володаря. Перед замком запанувала примарна тиша.

Коли Ґільґалад підніс руки, Іґраїна побачила, що долоні в нього чорні від сажі.

— A-а, закіптюжені долоні! — прошепотів Альберт. — Здається, я знаю, яке чаклунство він хоче спробувати. Книжко, сторінка шістсот сорок сьома. Хутчій!

Чародійна книжечка заходилася поквапно гортати сторінки.

А внизу, край рову з водою, Ґільґалад заплющив очі, здійняв чорні долоні ще вище й погрозливо вигукнув:

Опустись, місток, поволі,

Підкорись моїй злій волі!

Чорна-бо моя душа,

хоч кому дасть відкоша.

Пропусти, а то я вмить

Спопелю тебе, та й квит!

Коли Ґільґалад змовк, кам’яні леви ошкірили зуби й розлючено заричали згори на нього. А проте завіси звідного містка заскреготали — і він став поволі опускатися.

Ґільґаладові вояки на радощах замахали мечами.

— Чого ж ти стоїш, Альберте! — злякано скрикнула Іґраїна. — Роби що-небудь! Швидше! Чого чи очікуєш?

— Книжко! — гукнув Альберт. — Ти знайшла вже нарешті ту сторінку?

— Вони тут позлипались! — поскаржилася книжечка й почала швидко перебирати тремтячими пальцями свої сторінки. — Певно, ляпнуло повидло.