Розділ «Велет Ґарлеф»

Іґраїна скакала, поки настала ніч і над вершинами пагорбів висіялися зорі. Лише один раз вона спинилася, щоб трохи перепочити, напоїти Ланцелота й дати йому попастись, а самій вдягти обладунок. На їхньому шляху не трапилася жодна жива душа. З темряви долинали тільки голоси звірів. Через дорогу їм перебігло двоє невеличких драконів — мало не вдвічі менших від Ланцелота, а в одному місці Іґраїна побачила, як річку перепливає табун однорогів. Коли зійшов місяць і світ довкола став синьо-чорним, Іґраїна під’їхала до пагорбів, де жив велет Ґарлеф.

«Просто зверни увагу на його сліди, — казав їй батько. — Їх важко прогледіти». А брат про всяк випадок дав їй з собою торбинку зі сріблястим порошком. Якщо Іґраїна, не злазячи з коня, трохи потрусить тим порошком землю, всі сліди на ній почнуть світитися, виразно проступить відбиток кожної лапи, кожного копита, кожної людської ноги. І що свіжіший слід, то яскравіше він світитиметься.

Не минуло багато й часу, як Іґраїна натрапила на відбитки величезних ніг. Серед пагорбів саме пройшов дощ, і в глибоких западинах, що позалишалися від Ґарлефових ступень, тепер стояла вода. Щоразу, коли Іґраїна знаходила такі дивні на вигляд калюжі, вона висипала в них щіпку Альбертового сріблястого порошку. І що далі вона їхала, то ясніше світилися сліди. Чагарі на схилах були колючі, але шкіра у велетів груба, а від батька й матері Іґраїна знала, що вночі Ґарлеф любить розлягтися в колючих заростях і лічити зорі. Коли він лежав отак, помітити його було важко. Тоді все його величезне тіло ховалося в терновищі, так наче його проковтнула земля.

В одній особливо темній долині, над якою шатром нависло всіяне зорями небо, Іґраїна натрапила на велетові сліди, які засвітилися якраво-яскраво. Дівчинка притримала Ланцелота й роззирнулася. До її вуха долинали тільки голоси нічних птахів і далекий плюскіт води.

— Ґарлефе! — гукнула Іґраїна в темряву.

Ланцелот нахилив голову до росяної трави й, роздуваючи ніздрі, почав принюхуватися.

— Ґарлефе, це я, Іґраїна! — крикнула дівчинка. — Донька сера Ламорака й Мелісанди з Бобернеля. Колись давно батько вивів чарами лихий висип у тебе на тілі. Пригадуєш? Нам потрібна твоя допомога!

Ані шелесь. Пагорби німо бовваніли в нічній темряві. Іґраїна погладила коневі гриву.

— Мабуть, його тут немає, — стиха зітхнула вона. — Їдьмо, пошукаємо ще в одній долині.

Зненацька на пагорбі ліворуч щось зашаруділо, і з чагарів підвелася постать — така здоровенна, що тінь від неї в місячному сяйві простяглася через усю долину.

Ланцелот заіржав і поточився назад; ноги в нього тремтіли.

— Заспокойся! — вигукнула Іґраїна. — Заспокойся, кажу, тобі немає чого боятися. — Одначе й у неї самої жижки задрижали. Вона вже чула десятки, сотні історій про велетів, але бачити їх отак близько перед собою ще ніколи не бачила. Дівчинка закинула назад голову. Правим плечем Ґарлеф заступив місяць.

— Он я-а-ак?! Донька самого Ламорака, Лукавого Ламорака! — промовив Ґарлеф. Голос у нього був низький, глибокий, здавалося, то не голос, а прохолодний вітер. Велет підняв із колючих заростей одну ногу й, ступивши широченний крок, зійшов зі схилу пагорба в долину. Тепер він стояв перед самісінькою Іґраїною — так близько, що вона, коли звела на нього очі, подивилися йому просто в ніздрі.

— Яка допомога? — громом прогримів велет.

Іґраїна поклала долоню Ланцелотові на круп, що тремтів, і гукнула Ґарлефові знизу:

— Мені потрібне велетове волосся! Батько й мати сказали, що вистачить чотирьох-п’ятьох волосин!

— Велетове волосся? — Ґарлеф обережно присів навпочіпки, легенько зняв дівчинку з коня й поставив собі на коліно. — Ті двоє що — зачарували самі себе?

Іґраїна кивнула головою й сказала:

— Обернули себе на свиней. — Вона зазирнула в карі Ґарлефові очі. — Ми з Альбертом не дуже побиваємося через те, що вони трохи побудуть свиньми, але ж ні тато, ні мама, поки свині, не можуть чарувати, а саме тепер об’явився один чоловік, який хоче пограбувати наші чародійні книжки.