Розділ 45 Успіх

Він справді довірив мені людські життя: своє, Джеймі й усіх інших.

— Дякую, — прошепотіла я у відповідь.

— Тобі вдалося, — повторив він, не вірячи власним словам.

— Ми його врятуємо.

«Джеймі житиме, — раділа Мелані.— Дякую, Вандо».

«Заради них — усе», — мовила я їй і зітхнула, адже це була щира правда.

Коли ми доїхали до дороги, яка звивалася серед пісків, Джаред прикріпив до бампера ланцюги та брезент і пересів за кермо. Шлях був йому знайомий, до того ж Джаред їздив швидше за мене. Він попросив мене вийти та спритно скерував машину у вузький прохід під валуном. Я чекала — от-от пролунає скрегіт металу об камінь, але Джаред заїхав бездоганно.

А тоді ми пересіли в джип і полетіли крізь ніч. Джаред переможно сміявся, а джип мчав безлюдною пустелею, і вітер відносив сміх назад.

— Де пов’язка? — запитала я.

— Навіщо вона?

Я втупилася в нього.

— Вандо, якби ти хотіла нас здати, то вже давно б це зробила — у тебе була можливість. Тепер ніхто не заперечуватиме, що ти з нами.

Я замислилася.

— Думаю, не всі з цим погодяться. Дехто буде проти.

— Тоді їм доведеться просто змиритися.

Я похитала головою, уявивши, як нас зустрінуть.

— Повернутися назад буде нелегко. Уяви тільки, що вони думають зараз… На що вони чекають…

Він не відповів. Його очі насторожено звузилися.

— Джареде… якщо люди в печерах… якщо вони не схочуть нас навіть слухати… якщо не чекатимуть на пояснення… — я говорила дедалі швидше, щоб встигнути розповісти Джаредові геть усе. — Спочатку дай Джеймі «Знеболювальне» — просто поклади на язик. Тоді «Очистку внутрішню» — ліки треба просто розсіяти в повітрі та вдихнути. Нехай Док…

— Гей! Ти сама даватимеш указівки.