Розділ 43 Божевілля

Я зовсім не це мала на увазі, але він мав рацію. Мій теперішній одяг негодящий. Гаразд, повернуся до цієї розмови пізніше — після того, як побачу себе в дзеркалі.

Джип зупинився, і Джаред різким рухом смикнув пов’язку в мене на очах.

— Можеш роззиратися, — мовив він, коли моя голова автоматично смикнулася вниз. — Тут нас нічого не видасть. Дістатися сюди не так легко.

Це була не печера — ми стояли біля кам’янистого насипу. Під кількома валунами виднілися акуратні підкопи, але неозброєним оком годі було щось помітити: що там могло бути, окрім болота й шутеру?

Джаред припаркував джип в одному з вузьких проходів. Дверцята не відчинялися, адже впритул притискалися до кам’яної стіни, тому мені довелося вилазити ззаду. До бампера кріпилася якась дивна конструкція з ланцюгів і двох потріпаних брудних шматків брезенту.

— Сюди, — мовив Джаред і провів мене в темну ущелину, заввишки в людський зріст. Він відкинув убік шматок запорошеного брезенту — виявилося, що під ним купа одягу. Джаред понишпорив у ній і витягнув новеньку й чистеньку футболку, навіть із ярличками. Повідривавши ярлички, він кинув її мені. Потім дістав пару штанів кольору хакі; перевірив розмір і теж кинув мені.

— Одягайся.

Якусь мить я вагалася, а він чекав, не розуміючи, в чому проблема. Я почервоніла й повернулася до нього спиною. Швиденько, наскільки дозволяли незграбні пальці, стягнула через голову стару футболку й одягнула нову.

Джаред прокашлявся.

— О… Я… е-е-е… піду по машину.

Його кроки віддалилися.

Я швидко стягнула свої поношені короткі спортивки й одягнула напрасовані штани. Туфлі були стоптані, але їх під штанами не помітно. До того ж зручне взуття не так легко знайти. Можна вдати, що це моя улюблена пара.

Знову ревнув мотор — цього разу тихіший, ніж у джипа. З тіні величезного валуна виїхав скромненький, непримітний седан. Джаред виліз із кабіни й пристебнув два шматки побитого дощем брезенту з джипа до заднього бампера нової машини. А тоді під’їхав до мене, і я зрозуміла, для чого ця хитромудра конструкція: важкий брезент волочився по піску й затирав сліди шин.

Джаред перехилився через сидіння й відчинив пасажирські дверцята. На сидінні лежав рюкзак. Він був порожній. Я кивнула сама до себе. Рюкзак мені знадобиться.

— Поїхали.

— Зажди, — сказала я й подивилася на своє віддзеркалення.

Щось негаразд. Я опустила на щоку довге пасмо, яке відросло вже до підборіддя, але цього було недостатньо. Я торкнулася щоки й закусила губу.

— Джареде. Я не можу зайти в лікарню з таким обличчям, — і я вказала на довгий нерівний шрам на шкірі.

— Що таке? — не зрозумів він.

— В жодної душі не може бути такого шраму. Його б одразу вилікували. Всім стане цікаво, звідки я, почнуть розпитувати…