Розділ 43 Божевілля

— Давай, зав’язуй, — мовила я й заплющила повіки. Він міцно зав’язав очі тканиною. Зайве марнування часу — я б і так їх не розплющувала.

Джаред швидко зав’язав міцний вузол, і я покрутилася — раз, двічі… Його руки самі зупинили мене.

— Достатньо, — сказав він, а тоді схопив мене на оберемок і завдав собі на плечі. Так я висіла, розгойдуючись із кожним кроком, і терлася щокою об Джаредову спину. Рушниця хилиталася поруч. Його руки стиснули мене за стегна, і він рушив уперед.

Я й не уявляла, куди ми прямуємо, та й не намагалася це зрозуміти. Я зосередилася на тому, що рахувала кроки. Двадцять, двадцять один, двадцять два, двадцять три…

Джаред ішов то вгору, то вниз. Та я намагалася про це не думати.

Чотириста дванадцять, чотириста тринадцять, чотириста чотирнадцять…

Ми вийшли з печер. Легені наповнилися чистим сухим повітрям. Було спекотно, хоча було вже за полуніч. Джаред зняв мене з плеча й поставив на ноги.

— Поверхня рівна. Зможеш бігти із зав’язаними очима?

— Так.

Він міцно схопив мене за лікоть і рвонув уперед. Мені було нелегко: час від часу я спотикалася, але Джаред вчасно мене ловив. Поступово я призвичаїлася до нерівностей і вже не заточувалася. Ми обоє захекалися.

— Якщо… ми дістанемося… джипа… він… на видноті.

Джип? Я відчула дивний прилив ностальгії. Мел не бачила джипа відтоді, як Джаред відвіз її в Чикаго. Не знала, чи він уцілів.

— Якщо нам… не вдасться? — запитала я.

— Тоді нас зловлять… Тебе вб’ють. Іян… не помилявся… тут… він має рацію.

Я додала швидкості — не заради того, щоб урятувати собі життя, а заради Джеймі,— і знову перечепилася.

— Давай… зніму пов’язку. Тоді ти… бігтимеш швидше.

— Ти впевнений?

— Пообіцяй… що не роззиратимешся. Гаразд?

— Обіцяю.

Він розв’язав вузол, пов’язка сповзла з очей, і я одразу ж опустила погляд собі під ноги.